Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана. Анатолій Дімаров

якось мов аж нехотя, повернулись колеса… потім швидше, швидше – слава Богу, поїхали!

      По вагону війнуло вітерцем, духота мов одступила, од даху вже не так пашіло жаром, люди повеселішали, подобрішали враз, навіть дитина затихла, а Грицьків сусіда вихопив з кишені кресало і став лупити об кремінь, ловлячи іскри у фітіль: цигарка вже нетерпляче стрибала в зубах.

      Їхали весь день і всю ніч. Кілька разів зупинялися – на глухих полустанках, і Петрович щоразу одчиняв двері. Стромляв до вагона вусате обличчя, цікавився:

      – Усі живі?

      – Та живі, – відповідали йому.

      А він все допитувався:

      – Ніхто не задихнувся?

      – Та вроді ніхто…

      – Ну, як ніхто, тоді вилазьте до вітру.

      Вилазили всі: хто до вітру, хто в надії напитися води.

      Далеко не одходили, боячись, що поїзд от-от рушить і вони одстануть, а отак: жінки по цей бік, чоловіки – по той. Ті ж, кого мучила спрага, мчали чимдуж до полустанка, і якщо там був колодязь, то поверталися, витираючи губи, а найбільш запасливі приносили і з собою: хто в чому міг.

      Почмихавши трохи, паровоз повільно рушав.

      – Це вони з-за нас зупинялися, – пояснювали найдогадливіші, – Петрович із ними ділиться, ото вони й зупиняються.

      – Всім жити треба, – лунало у відповідь.

      – Тож і живуть… Я он хустку останню з голови зняла та оддала…

      Якийсь час гомоніли, в що кому обійшлася оця дальня дорога, та згодом спільна розмова дрібнилася, розпадалася на окремі вогники, які то згасали, то знову спалахували: людям уже починало здаватися, що вони бозна-відколи й знайомі і їдуть не день усього, а принаймні тиждень.

      Чоловік, який сидів поруч з Грицьком, розповів, що він їде до Харкова за дочкою, щоб забрати додому, в село. Дочка вийшла заміж якраз перед війною, вийшла не за кого-небудь, а за інженера, а тепер він десь на війні, а вона лишилась одна як палець у місті чужому, він уже раз до неї їздив, хотів забрати, бо в селі зараз все-таки легше, в селі хоч городина своя, а там – голий камінь, так дочка не схотіла, їй, бач, здається, що от-от може прийти чоловік, поранений або й з полону, а її не застане.

      – Любить, значить, – сказала сива жінка, вбрана по-міському: вона вже очуняла од глибокої своєї задуми і охоче вступала в розмови.

      – Еге ж, любить, – погодився чоловік. – Тіки тією любов’ю ситий не будеш…

      То він оце і їде… А зять, якщо й прийде, то найде. Можна ж листа лишити в квартирі: так, мов, і так, їдь до батьків, бо я тут більше не змогла, бо тут не життя, а погибель…

      – І як ви там живете? – Дядько аж головою покрутив, дивуючись городянам.

      – Отак і живемо, – усміхнулася сумно жінка. – От у мене: мати хвора, дітей двійко… Зібрала що було, пальто останнє взяла та й міняла на хліб.

      – А як міняла не стане?

      – Не знаю…

      – Отож-то й воно, що не знаю! – сказав з якимсь аж докором дядько. Дістав з-за вуха цигарку (одну докурює, а друга, скручена, вже за вухом стирчить), припалив од бичка, націлився на жінку оком, од диму прискаленим: –