Клуб «Мефісто». Тесс Герритсен

слово стосується не вбивці. Можливо, йдеться про жертву. – Вона подивилася на Джейн. – На мені гріх.

      – Покарання, – припустила Ріццолі. – Помста.

      – Це ймовірний мотив. Вона чимось розлютила вбивцю. Згрішила проти нього. Це – його розплата.

      Джейн глибоко вдихнула.

      – Ходімо до кухні.

      Вона повела Мору коридором. Біля дверей зупинилась і глянула на неї, закляклу на порозі й надто ошелешену побаченим, щоб вимовити хоча б слово.

      На вкритій кахлями підлозі було намальоване велике коло, нібито червоною крейдою. По колу на певній відстані розпливлися п’ять калюж чорного воску, який розтав і вже застигнув. «Свічки», – подумала Мора. У центрі кола лежала відрізана жіноча голова – так, щоб очі дивилися просто на них.

      Коло. П’ять чорних свічок. Це ритуальне приношення.

      – І тепер я мушу їхати додому, до своєї донечки, – промовила Джейн. – Зранку ми всядемося навколо ялинки, розгортатимемо подарунки й прикидатимемося, що у світі панує мир. Але я думатиму про… цю штуку… яка витріщається на мене зараз. Веселого, бляха, Різдва.

      Докторка Айлс зглитнула.

      – Відомо, хто вона?

      – Ну, я не тягнула сюди друзів та сусідів для точного впізнання. Гей, ви знаєте цю голову на підлозі кухні? Але, судячи з фото на водійському посвідченні, можна сказати, що це Лорі-Енн Такер. Двадцять вісім років. Каштанове волосся, карі очі. – Детектив різко засміялася. – Складіть докупи всі частини тіла, десь це й отримаєте.

      – Що ми про неї знаємо?

      – У сумочці знайшли корінець від чека. Вона працює в Музеї природничих наук. Ким саме – поки не знаємо, але якщо судити з будинку та меблів… – Джейн зиркнула на їдальню. – Заробляє вона небагато.

      Почулися голоси та кроки, до будинку ввійшли криміналісти. Джейн негайно випросталася, щоб зустріти їх із подобою звичної для неї самовпевненості. Усім відома незламна детектив Ріццолі.

      – Привіт, народе, – сказала вона, коли до кухні обережно ступили Фрост та двоє криміналістів. – У нас тут весело.

      – Господи Ісусе, – пробелькотів один з криміналістів. – А де решта жертви?

      – У кількох кімнатах. Гадаю, вам краще почати з…

      Вона замовкла, різко напружилася.

      Дзвонив телефон на кухонному столі.

      Фрост стояв найближче.

      – Що скажеш? – запитав він, дивлячись на Ріццолі.

      – Відповідай.

      Її напарник боязко взяв слухавку затягнутою в рукавичку рукою.

      – Алло? Алло? – І знову поклав. – Дали відбій.

      – Як визначився номер?

      Фрост натиснув кнопку історії дзвінків.

      – Бостонський.

      Джейн узяла свій мобільний, подивилася на дисплей.

      – Я спробую перетелефонувати, – сказала вона, набираючи номер. Послухала сигнали. – Не відповідає.

      – Я перевірю, чи з нього телефонували сюди раніше, – сказав Фрост. Проглянув історію, кожен вхідний та вихідний дзвінок. – Так, ось дзвінок на 911. Десять хвилин на першу.

      – Наш убивця проголосив про завершення роботи.

      – Є ще дзвінок, перед цим. Кембриджський номер. –