Клуб «Мефісто». Тесс Герритсен

у своїй вітрівці. Біляве волосся було розпатлане, наче він щойно виліз із ліжка. Хоча обличчя в нього завжди було бліде, жовтуватий полиск освітлення ґанку надав йому ще хворобливішого вигляду.

      – Я так розумію, там усе погано, – мовила судмедекспертка.

      – Не те, що хотілося б бачити на Різдво. От подумав, що варто вийти, ковтнути повітря.

      Вона зупинилася біля сходів, зауважила мішанину слідів на присипаному снігом ґанку.

      – Сюди можна?

      – Так. Це сліди поліції Бостона.

      – А що з іншими слідами, доказами?

      – Ми тут нічого не знайшли.

      – Злочинець що, залетів у вікно?

      – Здається, підмів після себе. Ще видно сліди від віника.

      Мора спохмурніла.

      – Уважний до деталей.

      – Зачекайте, ось ще всередині побачите.

      Вона піднялася сходами, вдягнула бахіли й рукавички. Зблизька Фрост мав іще гірший вигляд: обличчя було видовжене, безкровне. Та детектив набрав повітря і ввічливо запропонував:

      – Можу вас провести.

      – Ні, побудьте тут. Ріццолі мені все покаже.

      Він кивнув, але на неї й не глянув: дивився на вулицю з відчайдушною зосередженістю людини, яка намагається втримати вечерю всередині. Докторка Айлс залишила його наодинці з цією битвою й простягнула руку до дверей, готуючись до найгіршого. Ще кілька хвилин тому вона була зовсім виснажена й намагалася збадьоритися, а тепер відчувала, як напруження мов струмом пройшлося по нервах.

      Вона ввійшла до будинку, затрималася на порозі. Серце калатало, хоча перед нею відкривалася цілком мирна картина. У передпокої була пошарпана дубова підлога. У відчинених дверях виднілася вітальня, обставлена дешевими меблями, що погано пасували одне до одного: продавленим диваном, кріслом-мішком, книжковою шафою, сколоченою з окремих планок та цільних блоків. Поки що тут ніщо не говорило про місце злочину. Жахіття були попереду, вона знала, що на неї чекають саме вони, бо бачила їхнє відображення в очах Баррі Фроста та на попелястому обличчі жінки-детектива.

      Мора пройшла через вітальню до їдальні, де за сосновим столом стояли чотири стільці. Утім, її увагу привернули не меблі, а посуд, нібито накритий для родинної вечері. На чотирьох.

      Одна з тарілок була прикрита лляною серветкою з плямами крові.

      Жінка сторожко потяглася до серветки. Підняла її за краєчок і глянула на те, що лежало під нею на тарілці. Одразу ж упустила серветку й відсахнулася, хапаючи повітря.

      – Бачу, ліву кисть ви знайшли, – пролунав голос.

      Докторка Айлс рвучко розвернулася.

      – Чорт, ви мене налякали.

      – Хочете справді злякатися? – спитала детектив Джейн Ріццолі. – Ідіть за мною.

      Вона розвернулася й повела Мору далі коридором. Як і Фрост, Джейн, здавалося, теж щойно встала з ліжка. Брюки були зім’яті, темне жорстке волосся сплутане. На відміну від напарника, вона крокувала безстрашно, бахіли шурхотіли по підлозі. З усіх детективів, які регулярно з’являлися в залі для розтинів, саме Джейн найчастіше підходила до самого столу,