Після падіння. Деннис Лихэйн

коли вона йому зателефонувала.

      «Так».

      Але Браян погодився, що тепер має достатньо зачіпок, щоб узятися за її справу, взяти з неї гроші та все одно спокійно дивитися на себе вранці у дзеркалі. Тож наприкінці літа 2001 року Браян Делакруа та фірма «Беркшир Сек’юріті Ессошіейтс» почали розслідування, покликане встановити особу її батька.

      І вони не знайшли нічого.

      Того року на півночі Коннектикуту не викладала у вишах жодна людина на ім’я Джеймс, про яку вже не було б відомо чимало. Один мав біляве волосся, другий був афроамериканцем, а третьому було двадцять сім років.

      Рейчел ізнову сказали відпустити це.

      – Я забираюся звідси, – сказав Браян.

      – Із Чикопі?

      – Із цієї сфери. Тож так, із Чикопі теж, але просто не хочу бути приватним детективом. Надто вже це похмуро, розумієте? Здається, я тільки те й роблю, що когось розчаровую, навіть знаходячи людям те, за що вони мені заплатили. Вибачте, що не зміг вам допомогти, Рейчел.

      Від цих слів у ній щось спорожніло. Ще один відхід. Ще одна людина в її житті, хай яка незначна, піде, незалежно від того, хоче вона цього чи ні. Вона не мала тут права голосу.

      – Що будете робити? – спитала вона.

      – Мабуть, поїду назад до Канади.

      Його голос звучав упевнено, неначе він опинився в місці, у якому збирався опинитися все життя.

      – Ви канадець?

      Браян стиха хихотнув.

      – Звісно.

      – Що там у вас?

      – Сімейний бізнес із лісозаготівлі. А як ваші справи?

      – В аспірантурі все чудово. А в Нью-Йорку зараз, – сказала вона, – не зовсім.

      Надворі був кінець вересня 2001 року; від падіння веж минуло менше трьох тижнів.

      – Звичайно, – серйозно промовив він. – Звичайно. Сподіваюсь, у вас усе налагодиться. Усіляких вам гараздів, Рейчел.

      Вона здивувалася тому, як душевно звучить її ім’я в його вустах. Вона уявила його очі, ніжність у них і з легким роздратуванням усвідомила, що була до нього небайдужа й не змогла цього визнати, коли це могло мати якесь значення.

      – Канада, так? – перепитала вона.

      Його характерний тихий смішок.

      – Канада.

      Вони попрощались.

      У квартирі на цокольному поверсі будинку на Вейверлі-плейс у Ґрінвіч-Вілледж, звідки легко було ходити пішки на більшість пар у Нью-Йоркському університеті, вона сиділа посеред сажі й попелу, що заполонили нижній Мангеттен у перший місяць після 11 вересня. У день теракту підвіконня в її квартирі вкрилися густим, схожим на вовну пилом, пилом із волосся, крихт кістки та клітин, що збирався, наче легенький сніжок. У повітрі пахло горілим. По обіді вона прогулялася без цілі та зрештою пройшла повз реанімацію лікарні святого Вінсента, де стояли вишикувані каталки для пацієнтів, які так і не надійшли. У наступні дні на стінах і огорожах лікарні почали з’являтися фотографії, найчастіше – із простим посланням: «Ви бачили цю людину?»

      Ні, не бачила. Ті люди зникли.

      Її оточували