Галицька сага. Майбутня сила. Петро Лущик

не кинь оком, всюди порослі смерекою пагорби і залежно від відстані до них були всіх відтінків від зеленого до синього на самому горизонті.

      – А повітря яке! – продовжував Мирон. – Словом – не забудете довго!

      Поки не почалося основне дійство, Мирон Ганіткевич повів своїх супутників на екскурсію найближчими горами. До них приєдналися двоє прибулих з Тарнополя. Видно, Мирон був завсідником пластунської оселі, бо знав тут всі стежки. Незвиклі до подібних переходів Григорій та Василь (а судячи з виразів облич, і тарнополяни) вже на початку «походу» відчули втому в ногах, але все ж зуміли піднятися на вибрану провідником гору. Перед ними відкрилася незабутня, не бачена до того картина українських Карпат.

      Незвично було бачити тому-таки Кандибі під ногами білі хмари. На них не треба було задирати голову, але можна порухати ногою.

      Найближча полонина якраз освітлювалася сонцем, від чого трава мала аж салатовий колір, на відміну від зеленої неосвітленої. Чим далі, тим більше синіли гори й менше вгадувалися окремі деталі.

      П’ятірка туристів настільки захопилася спогляданням цієї краси, що проґавила момент появи поруч двох чоловіків.

      – Милуєтесь нашими Карпатами, молоді люди? – запитав один.

      З несподіванки «молоді люди» здригнулися. На незнайомцях був звичний для даного ландшафту одяг, що завершувався модними капелюхами з прикріпленими до них гілочками хвої. У кожного на плечі висіла рушниця. Вони були однолітками, але значно старшими за наших друзів. Тим не менше Мирон Ганіткевич одного упізнав.

      – Доброго дня, пане Андрію! – привітався він. – Ось привів молодших друзів, щоб подивилися на цю красу.

      – Ви мене знаєте? – здивувався той.

      – Звичайно! Ви приїжджали до нас в Сокаль у березні двадцять четвертого року. Перед тим як вас…

      Він хотів закінчити «заарештували», але вчасно зупинився, не бажаючи говорити зайве. Це відзначив і Андрій Мельник. Натомість він сказав:

      – Я так розумію, що ви з табору внизу.

      І кивнув головою в напрямку пластової оселі.

      – Так, ми звідтам! – підтвердив Мирон і подивився на супутника Мельника.

      Цей погляд помітив і Мельник. Несподівано для всіх він перейшов на німецьку мову. На щастя, галичани нею володіли вільно.

      – Ось, Ваша Високосте, не ми лише в захопленні від тутешніх краєвидів! – сказав Мельник. – Але й ці молоді люди!

      «Їхня Високість» розуміюче кивнув головою. А Мельник знову заговорив українською:

      – Маю честь представити вам Його Високість Фелікса Бурбон-Парму, принца Люксембурзького. Його Високість перебуває тут як особистий гість Його Еміненції.

      Мельник на мить замовк.

      – Я так розумію, що представляти вас не варто, – знову сказав він. – Не через те, що ви не князівської крові, але через конспірацію.

      Андрій Мельник підняв капелюха.

      – Приємно було познайомитись! – сказав він і, обернувшись до князя, вже німецькою продовжив: – Нам вже час, Ваша Високосте! Митрополит чекає на нас!

      Князь