Галицька сага. Майбутня сила. Петро Лущик

галицьких іммігрантів компактно проживала при сталеварнях у південній частині Чикаго. Зазвичай вихідці із Галичини збиралися разом біля своїх церков. Звичайно вони були греко-католиками, але Василь Мороз належав до православної парафії церкви святої Трійці. Цьому було декілька причин: по-перше, сюди ще здавна ходив Іван Кандиба, що був авторитетом для молодого іммігранта; по-друге, православною була його дружина Анна; по-третє, саме ця церква виявилася найближчою до того місця, де проживали Морози. Була ще одна причина. У церкві святої Трійці служив архієпископ Іоанн Теодорович. Василеві Морозу було приємно слухати його проводі, до того ж Теодорович жодного разу нічого не говорив проти греко-католиків, а, навпаки, називав їх братами по вірі. Крім того, з’ясувалося, що тоді ще капелан армії Української Народної Республіки лежав з тифом у той самий час і в тому самому шпиталі, що й брат Василя Федір. Це стало останньою краплею, що греко-католик Василь Мороз перейшов у православ’я.

      Василь не міг вирішити, як він скаже Анні про те, що більше не приноситиме додому грошей, але виявилося, що дружина все знає від сусідів. Вона лише погладила чоловіка по руці й тихо сказала:

      – Все буде добре! Не ми одні!

      Василь сумно подивився на ліжко, де мирно посопували маленькі донечки. Старшу трирічну Олусь назвали на честь господині, де Анна працювала прислугою. Господарі досить-таки приязно ставилися до галичанки, тому про них в Анни залишилися тільки приємні спогади. Молодша на рік Марта – точна копія своєї тітки. Зараз Василеві треба було думати, як їх прогодувати.

      – Я завтра піду до Ведемайерів і попрошуся на роботу, – говорила Анна.

      До народження дочок вона працювала у німецьких іммігрантів.

      Василь скрушно похитав головою.

      – Не думаю, що вони знову тебе приймуть, – сказав він. – Фрідріх Ведемайер сильно погорів на біржі. Боюся, що вони просто не матимуть, чим тобі платити.

      – Та хоч якусь їду приноситиму! Усе ж ліпше, ніж безплатна зупа!

      Згадавши недавню розмову з Іваном Кандибою, Василь похмурнів.

      Але поки що у них були гроші, щоб хоча б діти не відчували нехватку у їжі. Тут Морозам допомогла привезена ще з Галичини звичка тримати гроші вдома, а не довіряти їх банкам. Після того як країною прокотилася хвиля банкрутств, здавалося, «бетонних» банків, люди кинулися забирати свої вклади. Не завжди вони встигали це зробити до того, як на дверях установи з’являлася табличка, яка сповіщала, що банк не в змозі виплатити гроші.

      Тим не менше наступного дня Анна залишила Василеві дочок і відправилася до району, де жили Ведемайери. Щоправда, повернулася досить швидко і вже з порогу Василь зрозумів, що трапилося так, як він і передбачав. Анна розказала, що мала розмову з фрау Ведемайер, і та з жалем змушена була відмовити їй, адже її чоловік не просто «сильно погорів» на біржі – він геть розорився, і родина вже почала підшуковувати собі інше помешкання – не таке велике і у менш багатому районі.

      Найближчої неділі Морози пішли до церкви (зрештою, вони це робили постійно).