Андрій Лаговський. Агатангел Кримський

що приспівується до кожної строфи, значить: «Писар – мій, я – писарева, ну, кому яке діло?!» Але, здається, вже музиці кінець…

      Справді, почувся гомін; стало чутно, як люди підводяться з місця та розходяться; почулися прощальні бажання: «калінікта», себто «добраніч».

      Але Грицько, хоч і пішов звідси, з цього обійстя, не покинув бренькати та співати. Голос його за скількись хвилин залунав на сусідньому подвір’ї, де була його хатина. До Лаговського та Шмідта зовсім виразно доносилися, через одчинене вікно, і мелодія, і навіть слова пісні. Мелодія була тужлива, а що в вікно падав чарівничий широкий сніп місячного проміння, то й невідома чужомовна мелодія линула до Шмідта, мов щось гарне, фантастичне…

      Бачхелерде саримсак,

      Сарил-сарил-сарилсак.

      Ікіміз бір дюшекте

      Байил-байил-байилсак, —

      співав, приграваючи собі на струнах, Грицько вже нову пісню.

      – А це що? – питав Шмідт.

      – А це воно от що: «На городі росте часник…» Ну, ми б сказали краще «любисток»… «Ох, що б то нам переплестися в обіймах, переплестися в обіймах, переплестися в обіймах!.. Ох, що б то нам двом на одній постелі замліти з такого кохання, замліти, замліти!» Дуже поетично?

      – А коли хочете, то й дуже, – весело сказав Шмідт. – Тільки ж я, слухаючи таку мінорну мелодію, думав був, що слова мають бути сумні… аж вони он які!.. О, а це вже він знов нової співанки втнув!.. І знов щось смутне…

      Рушниця – набита, так треба стрельнути.

      Продав би – не куплять таку дороженну…

      Ох, важко самому без любки заснути

      В цю темную нічку, в цю нічку довженну! —

      виспівував по-турецьки тим часом Грицько. На Шмідтові бажання професор мусив перекласти ще й цю і строфу.

      – Що це ви? Одягаєтеся? – здивований спитав він, почувши, що Шмідт шелестить одежею.

      – Хочу побродити трохи та повітрям подихати… Спати ще не хочеться, а через той концерт однаково спання не буде. До речі, як вийду, то попрохаю Грицька, щоб покинув свою музику. Скажу, що сюди чисто все чути…

      Він одягся й вийшов. Незабаром бренькання і спів і справді замовкли. А як вернув Шмідт до хати, то професор уже міцно спав.

      VII

      – Ходімо, скупаймося, – запрохав Шмідта на другий день уранці Лаговський.

      – Ходімо, – сухо одказав той. Він чогось був не в гуморі. Вони пішли. Професор згадав учорашнє співання.

      – У Даля єсть російський анекдот про грецьку пісню, – весело сказав він. – Сидів один грек коло моря в Одесі, заспівав пісню та й заплакав. «Чого ти плачеш?» – питає його руський. «Дуже жалісна пісня!» – «Ану, скажи її по-нашому». – «По-вашому?.. Прилетіла одна пташина, не знаю, як вона зветься по-вашому, та й сіла на дерево, знов не знаю, як воно зветься по-вашому. Посиділа, посиділа та й полетіла… По-руськи нічого не виходить, а по-грецьки – дуже жалісливо, аж плакати хочеться!» Я думаю, що цей анекдот не видумано… Візьміть українське «любисток» та «зозуленька»; хіба українця ці слова не можуть навести на дуже поетичні асоціації