Андрій Лаговський. Агатангел Кримський

й генеральша. – Ми вже так звикли до цього дервішеського одягу, що були б здивувалися, якби Андрій Іванович одягся був багатіш.

      – То ви з ним давно знайомі? Я ніколи його в вас не зустрічала передше.

      – Чоловік мій – давно знайомий з ним, хоч познайомився чисто випадково у Києві, як поїхав був туди в кінці літа, здається, 1894 року. Андрій Іванович тоді був іще студентом київського університету, на останньому курсі, і якось мало не пропадав з голоду. Чоловік знайшов йому добру репетицію на осінь під Москвою і допоміг перевестися з київського університету в московський. Далі університет послав Лаговського на два роки до Швейцарії, то Ростислав мій був про нього забув. Потім якось читаємо в газетах, що наш Лаговський встиг уже захистити в Москві публічну дисертацію, потім знов читаємо, що його закликано на кафедру. Торік Ростислав Антонович зробив йому візиту… а чоловіка мого він здавна страшенно був полюбив, наче батька… Бачить: живе Лаговський геть-геть самітником, до нікогісінько не ходить, нікого не бачить. Муж витяг його до нас, познайомив його зо мною, з дітьми, а оце як прийшли великодні святки, то Лаговський на два тижні разом із Володимиром поїхали до Криму. Дорогою вони дуже заприязнилися – ну, от ми й покликали його перебути літо разом із нами на Кавказі… Гарна з нього людина!

      – Гарна людина, талановита людина і незвичайно освічена людина, – підтвердив Володимир.

      Увійшов Лаговський.

      – Ганна Володимирівна дивується з вашого одягу, Herr Professor[16], – вдався до нього Володимир. – Каже, що ви не на професора, а на вільного художника скидаєтесь…

      – Володимире Ростиславовичу! – дорікнула Петрова.

      – На вільного художника? – весело перепитав Лаговський. – Ну, це ще для мене велика честь, бо іншим часом мене і за меншу пташку вважають…

      – А саме за кого? – зацікавилася Петрова, щоб затушкувати свій клопіт.

      – Оце як їздили ми до Криму, – оповідав професор, прихильно дивлячись на Шмідта, – то я мусив узяти із собою цілу скриню книжок задля однієї наукової роботи та й наперед послав їх транспортовою конторою. Далі, в Ялті заходжу в пароплавну агенцію, щоб довідатися, чи вже прийшли мої книжки, та й нічого не кажу, а тільки мовчки подаю свою квитанцію, де написано й мою адресу: «Професорові Лаговському, гостиниця Росія». Агент узяв із моїх рук квитанцію, поробив справку в складі в коморі, далі приходить та й каже: «Перекажіть панові професорові, що, як прийдуть книжки, то ми їх сами одішлемо йому в гостиницю». Як бачите, він мене вважав за професорового лакея.

      – І це часто вам траплялися такі події? – питала здивована Петрова.

      – А часто. Їхав я раз на трамваї в Москві, на версі – на імперіалі. Поруч мене сів якийсь книгоноша, що торгував усяким старим шпаргаллям; у руках у нього були дві книжки: поетична хрестоматія та прозаїчний переклад «Загубленого раю» Мільтона. «Страх, які тепер люди неосвічені! – бідкався він, удаючи з себе літературного мецената. – Віршів зовсім не люблять. Он,

16

Пане професоре (нім.) – Ред.