Андрій Лаговський. Агатангел Кримський

коли того люди й не скажуть, то принаймні вам самим зостанеться невідклична втіха, що ви працювали над цікавою для вас працею і не скучали, не нудили тоді світом… Та от же й про вас мені ваш меценат-професор казав, що ви йому подали дуже добре написану статтю «Звичаєве право у кабардинців» і що в вас добрий науковий талан.

      – Гуано перувіанське моя стаття! Он що! – саркастично вимовив Шмідт. – То ви думаєте, що юридичні науки – моє покликання?!

      – А то ні?!

      – А ні! В тій історії моєї юридичної кар’єри моя неоригінальність і крупна бездарність аж виблискують. Батьки мої спершу були хотіли, щоб я пішов на математичний факультет або в інженери, бо я, бувши гімназистом, мав нахил до механіки… Але я, попросту на злість їм, пішов на юридичний факультет. Незабаром той факультет мені розлюбився; тільки ж я, ганчіркообразний, все-таки не кинув того факультету, але, без усякої симпатії до правничих наук, блискуче перейшов усі чотири роки університетського курсу!

      – Ну, то значиться, у вас був-таки талан до юридичних наук!

      – Ну, ні!.. Ви в гімназії любили грецьку та латинську мову?

      – Ні, – одказав Лаговський.

      – А яку одмітку мали?

      – Найвищу. Чужі мови мені легко даються.

      – Я так і думав. Так ви повинні зрозуміти мої юридичні успіхи… Іноді, правда, мені й здавалося, що я вроджений правник, але от зараз бачу особливо ясно, що це не моє покликання… Так!.. Ну, слухайте далі. Відбув я, значиться, університетський курс. Потім отак само, без любові до вибраної теми, я совісно написав компілятивну статтю про звичаєве право у кабардинців, за яку мене запрохано зостатися при кафедрі. Тепер я готуюся до антипатичного мені магістерського правничого іспиту – і через свою бездарність, мабуть, блискуче складу його. Рівночасно пишу дисертацію на тему, яку мені порадив мій професор: «Закони про спадщину в старомосковському праві XV–XVII віку і в тодішніх народних поглядах». Тема ця – мені така цікава, як торішній сніг. Але, побачите, я – через свою шаблоновість і бездарність – знаю вже, що дуже добре напишу й обороню цю дисертацію… та й засяду на професорській кафедрі… і поважно викладатиму студентам тую науку, до якої сам ставлюся з презирством!.. «Закони про спадщину»… це що ж таке? Це – вияснення того питання, як треба поділити поміж спадкоємцями подерті штани… Господи, Господи!.. Невже нас, проти нашої волі, ще мало давить буденщина, щоб я і в своїй духовній праці не хотів од неї одірватися?! Адже й без того всяка буденщина насильно вдирається в наше життя, буденні дрібниці силоміццю заїдають нас, од тих спірок про «подерті штани» і таке інше вже й так нікуди втекти не можна!.. В душі я радий був би, щоб міг хоч на хвилину забутися про щоденну мізерію й дріб’язки; радніший був би одірватися од неї, одірватися од усяких таких банальностей життя, як діленина тощо… Се в душі, в теорії. А на ділі, в практиці – от бачите, що роблю! Сам, добровільно, без чужого примусу, обібрав собі спеціальність – виясняти, як треба ділити подерті штани!.. І для кого виясняти!