Андрій Лаговський. Агатангел Кримський

Стара Андропулова на прощання зірвала для генеральші рожу.

      – А як по-вашому рожа? Рʹ όδος? – спитав по-французьки молодий Шмідт у Зої, аби ще раз зустрітися з її очима. Вона й це речення зрозуміла.

      – Ні, тріандáфілло… – кинула вона на нього свій оксамитний погляд, – бо в неї листків – τριάντα … тридцятеро … або й більше! – Вона зареготалася. Ці слова долетіли до професора, що вже був вийшов із подвір’я на шлях.

      «Тріандафілло»… – думав він. – По-староруському теж трандáфіль, по-українськи єсть і оця фонема «трандафіль»… це у Глібова так?.. І єсть «троянда», себто «τριάντα». – За цією філологічною думою з його голови геть безслідно вилетіла й сама Зоя.

      VI

      Того самого дня вони й перенеслися до Андропулів. Генеральша поки що зайняла найдальший покоїк, а її син з професором розташувалися в першому. Втомлені з великого сьогоднішнього ходіння (вони ходили були з генеральшею ще й на «участок» і по крамницях), нові Андропулів пожильці усі троє зарані полягали спати. Але знадвору із садочка до них доносилася весела розмова сім’ї Андропулів і чулися звуки гітари чи мандоліни.

      Ворушачись на своєму тапчані, бо ліжок у Туапсе не було звідки дістати, молодий Шмідт частенько забалакував до Лаговського і ділився з ним своїми враженнями.

      – Кажіть собі що хочете проти аристократизму породи, – міркував він, – я лиш теоретично згоджуватимусь із вами, бо й ми самі, Шмідти, хоч тепер і генерали, та роду ми не дуже-то високого. Тільки ж із практики я не можу не бачити, що стародавній аристократизм має за собою дещо… Ну, от хоч би ці греки, наші господарі… Хто вони? Прості люди, мужики… ну, скажемо, навіть крамарчуки. А порівняйте-но їх з російськими мужиками або й купцями!.. Ті – грубі мугирі, а ці – аристократичні нащадки великого культурного народу, і це видко в них геть в усьому: в благородному обличчі, в кожному жесті, в кожному русі… Чи ви завважили, як у них скрізь чисто та охайно?.. А естетики скільки!..

      – Дивно тільки, – перебив його професор, – що ота ваша аристократично-естетична грецька нація, відколи відродилася, не видала з себе жодного справді талановитого письменника, жодного маляра, жодного музиканта… бо ви ж не залічите до світових геніїв якого-небудь Карері, отого, що написав оперу «Марко Боцаріс».

      – Та й отой Карері, може бути, якраз є італьянець, а не грек, – згодився Володимир. – Ні, я не спорюся, нація грецька переродилася й звелася на ніщо, і самостійної творчості в ній уже немає… Тільки ж аристократична стародавня кров зосталася та сама аристократична… І естетика через те – вроджена навіть таким малоосвіченим людям, як наші хазяї. Візьміть їх подвір’ячко: вибрукувано воно білими і чорними кремінцями, з яких виходять оригінальні взори – якісь квіти та арабески… Тут же й фонтанчик… Коло нього дві пальми-латанії, «срібні латанії», як кажуть поети… і аравійська фінікова пальма.

      – Аби ви знали, то то не латанії, – лагідно осміхнувся Лаговський, – а попросту пальми-хамеропси, і не фінікова пальма, ба прічардія… Себто не високої, а низької марки. Ба й ці пальми, мабуть,