Кинь виклик старості. Як у 60 виглядати на 30 і почуватися на 18. Элизабет Блэкберн

глибоко співчувала цим матерям-доглядальницям, які виглядали надзвичайно виснаженими й старшими за свій хронологічний вік. На той час Ліз уже переїхала до кампусу Каліфорнійського університету в Сан-Франциско, і я стежила за її роботою з вивчення біологічного старіння. Я познайомилася з Ліз і розповіла їй про цих матерів-догля- дальниць, яких ми вивчали. Якби я мала фінансування, чи можливо проаналізувати теломери та теломеразу цих матерів? Чи варто дослідити здатність стресу вкорочувати теломери та призводити до передчасного старіння клітин?

      Як і більшість інших молекулярних біологів свого часу, я (Ліз) дивилась на теломери з одного конкретного погляду. Я думала про стан наших теломер лише у плані молекул клітин, визначених генами, які контролюють теломери. Однак коли Елісса запитала мене про дослідження матерів-доглядальниць, я наче зненацька побачила теломери з цілковито нового погляду і під зовсім іншим кутом. Я відреагувала не лише як науковець, але й як матір. «Нам потрібно ще 10 років, лише щоб повніше зрозуміти генетику теломер», – відповіла я з певним сумнівом, але також добре уявила собі величезний стрес, якого зазнають ці жінки. Я подумала про те, як ми описуємо цих виснажених людей у постійному напруженні: змучені турботами. Матері хронічно хворих дітей – це знесилені жінки. Чи може бути так, що їхні теломери знесилені й зношені теж? «Гаразд, – погодилась я. – Проведімо це дослідження, якщо зможемо знайти співробітника моєї лабораторії, який допоможе з вимірюваннями». Руку підняла моя докторантка Цзюе Лінь. Вона взялася за розробку кращого способу точного й чутливого вимірювання теломерази у клітинах здорової людини, і ми почали працювати.

      Ми відібрали групу матерів, кожна з яких доглядала за своєю хронічно хворою дитиною. Об’єкт дослідження зі сторонніми «питаннями» міг викривити результати, тому всіх матерів із серйозними проблемами з власним здоров’ям ми відсіяли. Аналогічну процедуру ми застосували й до відбору контрольної групи матерів, діти яких були здорові. Це зайняло кілька років ретельного відбору й оцінювань.

      Ми взяли у кожної жінки зразок крові й виміряли теломери у лейкоцитах. Ми покликали на допомогу Річарда Кевтона з Університету Юти, який нещодавно розробив новий простіший спосіб вимірювання довжини теломер у лейкоцитах (застосувавши метод під назвою «полімеразна ланцюгова реакція»).

      І от одного дня у 2004 році ми отримали результати аналізів. Я (Елісса) саме сиділа у своєму кабінеті, коли принтер роздрукував числовий аналіз. Поглянувши на точкову діаграму, я аж заклякла. Там була чітка схема даних – зв’язок, про існування якого ми лише гадали, був просто там, на тій сторінці. Вона показувала: що більшого стресу ви зазнаєте, то коротші ваші теломери і то нижчі ваші рівні теломерази.

      Я одразу взяла телефон і подзвонила Ліз. «Отримані результати, – сказала я, – і відкриття там ще більш приголомшливі, ніж ми думали».

      Нас цікавило питання: Чи може спосіб життя змінити теломери й теломеразу? Тепер