Пармський монастир. Стендаль (Мари-Анри Бейль)

ви хіба не генералова донька? – запитав вахмістр.

      – Погляньте-но на мого батька, – сказала графиня, показуючи на Фабріціо.

      Жандарми зайшлися реготом.

      – Тільки без розумувань! Покажіть ваші паспорти! – звелів вахмістр, роздратований загальними веселощами.

      – Наші дами, їдучи до Мілана, паспортів не беруть, – з філософським спокоєм відповів візник. – Вони ідуть зі свого замку Гріанта. Ось ця пані – графиня П'єтранера, а та – маркіза дель Донго.

      Геть спантеличений вахмістр підійшов до своїх людей, що тримали коней, і став радитися з ними. Нарада тривала добрих п'ять хвилин, але графиня втрутилась, попросивши дозволу проїхати кілька кроків і поставити карету в затінку. Хоча була лише одинадцята ранку, сонце пекло немилосердно. Фабріціо пильно оглядався довкола, міркуючи куди тікати, і побачив, як на курний гостинець польовою стежкою вийшла юна дівчина чотирнадцяти-п'ятнадцяти років; затуляючи хусточкою личко, вона тихо плакала. Йшла вона між двома жандармами в формі, а слідом теж у супроводі двох жандармів велично виступав сухорлявий високий чоловік, ніби той префект у процесії.

      – Де ви їх перейняли? – запитав вахмістр, якого зовсім розвезло від вина.

      – Тікали через поле, а паспортів при них ніяких.

      Вахмістр став ні в сих ні в тих. Йому треба було затримати двох арештантів, а в нього на руках опинилося аж п'ятеро. Зі своїм штабом він відійшов на кілька кроків, залишивши одного вартувати величного полоненого, а другого – держати коней.

      – Сиди! – тихо сказала графиня Фабріціо, побачивши, як він вискочив з екіпажу. – Все обійдеться.

      Було чути, як один із жандармів вигукував:

      – Дарма! Паспортів вони не мають, отже, ми затримали їх цілком слушно.

      Вахмістр, здавалося, вагався. Його турбувало прізвище графині П'єтранера, генерала П'єтранеру він знав, але про генералову смерть йому не було відомо.

      «Граф П'єтранера не з тих, хто простить кривду, якщо я недоречно заарештую його дружину!» – подумав він.

      Поки тривали розмови, графиня озвалась до молодої дівчини, що стояла на курному шляху біля карети, – її врода вразила графиню.

      – Синьйорино, у вас розболиться голова від сонця. Цей бравий вояк, – додала вона, киваючи на жандарма при конях, – звісно, дозволить вам сісти в коляску.

      Фабріціо, який крутився біля коляски, підійшов, щоб підсадити дівчину. Він підтримував її за лікоть, і дівчина вже була стала на приступку, як раптом імпозантний її супутник, а він стояв за шість кроків від карети, загув густим від пихи басом:

      – Стій на шляху, сідати до чужої коляски незручно!

      Цього наказу Фабріціо не розчув. Дівчина зразу повернулася і скочила з приступки, але її все ще підтримував Фабріціо, і вона впала йому в обійми. Він усміхнувся, вона спаленіла, і, коли вже ступила додолу, вони ще якусь мить дивились одне на одного.

      «У в'язниці я мав би прегарну приятельку! – подумав Фабріціо. – Яке в неї високе і горде чоло! Вона уміла