Роксоляна. Осип Назарук

одної з нас, хоч мала червоний знак?

      – Е-е, ту сподобав собі якийсь великий пан і дав більші гроші!

      – Також і її може хтось сподобати собі.

      – Е-е-е, за тою вже шукав! А сих, що призначені до школи, показують тільки дуже багатим купцям, і то рідко.

      – Але скажіть уже раз, до якої школи піду, – просила Настуня.

      – Властиво, то ми всі в школі, і то в якій школі! Треба слухати й учитись, бо б’ють. Ах, як б’ють! Онде лежить на своїй лежанці ляшка з-під Львова, побита за непослух так, що ні сісти, ні лежати не може.

      Настуня глянула в той бік, де їй показали хору. На долівці лежала боком у кутку на лежанці молода дівчина й не рухалась. Настуня підійшла до неї зі спочуттям. Всі разом з нею звернулися в той бік і обступили хору.

      Лежача болісно усміхнулась і сказала до Настуні:

      – Тут б’ють дуже болючо, але нешкідливо – батогами по обвитім тілі.

      Втім увійшла керовниця, а за нею внесли обід.

      Почався рух. Всі сідали на своїх місцях. Тільки хорій подали харч. Настуні також призначено її місце.

      По обіді, який був дуже ситий, бранки почали прощатися з Настунею, кажучи:

      – Кожда з нас мусить іти до своєї роботи. Вечером оповімо тобі все. А ти поки що поговори собі з хорою, бо тебе ще сьогодня не заберуть до школи.

      Коли всі опустили кімнату, Настуня присіла до хорої й запитала її лагідно, відколи вона в полоні.

      – Я, – відповіла хора, – попала в татарський полон уже рік тому. Батько мій, Вєлєжинський, має село і, може, міг би викупити мене, якби знав, де я. Але ті генуенці укривають ліпших бранок…

      – Чому укривають?

      – Бо сподіваються або тим більшого окупу від родичів, чим довше вони тужитимуть, або великої ціни від чужих, яким раз у раз показують нас, вивчивши наперед, чого їм треба.

      – А чого їм треба?

      – Як від котрої. Вони ділять нас, бранок, на ріжні роди. Одних, простих і негарних, призначують до тяжких робіт і до праці вдома. Інших беруть до шкіл.

      Ляшка усміхнулася з прикрістю і сказала:

      – До такої, як тебе призначили, ще добре дістатися.

      – А до якої школи мене призначили?

      – Тебе призначили таки до дійсної науки. Навчать тебе читати й писати по-свому та, може, своїх рахунків і спробують продати як служницю до гарему якогось могутнього баші або дефтердара, що має ласку в хана.

      – Нащо ж їм сього?

      – Аби мати через тебе знакомства і поміч в ріжних справах.

      – А що ж служниця може зробити?

      – Як де, як котра, як коли. Не одно вишпіонувати можна. Ті хитрі генуенці вже все обміркували.

      – А до якої школи призначили тебе?

      – Мене до зовсім інакшої. Гарних дівчат призначують вони до гаремів своїх багатих панів і вельмож та відповідно кормлять і виховують. Ти бачила, кілько харчів принесли мені?

      – Бачила. Дуже багато.

      – І я все мусіла з’їсти. Бо якби не з’їла, то знов дістала б кільканадцять батогів, хоч я вже така збита, що сидіти не можу.

      – За що?

      – За непослух,