Роксоляна. Осип Назарук

їх публічно на те, щоб інших відстрашити від утечі.

      На той страшний вид Настуні закрутилося в голові, вона побіліла як стіна, хлипнула воздуха й упала на грядку квітів, сама як скошена квітка. Падала також зі словами: «О Боже, о Господи!»

      В синіх очах Настуні знов мигнула чаша чорної отруї на тлі Чатирдагу… І зазвеніли в душі страшні, але правдиві слова Святого Письма: «На потомках потомків ваших відіб’ю злобу вашу».

      Думки блискавками шибали їй по голові.

      Катований невольник був гарно збудований. І легко міг бути потомком одного з тих злочинців, що підсували чашу з отруєю на Високім Замку у Львові, пам’ятної осені, коли рясно зародили сади по всій землі Галицько-Волинській…

      Довкруги на вулиці лунали зойки кількох інших катованих кнутами невольників: то публічно виконувано на них ріжні кари за найменший непослух. Настя, лежачи, затулювала вуха руками.

      По якімсь часі піднеслася при помочі товаришок і бліда як смерть пішла дальше, подібна до лунатички. Молилася всю дорогу з великою вірою, кажучи в дусі:

      «О Боже, о Господи! Ти, певно, справедливо караєш нарід наш за його гріхи великі. Але змилосердися над ним і наді мною в сім страшнім городі кари. Покажи мені приязне обличчя своє, і стане лекша неволя моя… Возьми опіку наді мною…»

      З такими думками вступила в шкільну кімнату й усіла, як інші, на плетену мату, підібгавши ноги під себе.

      О, якже се боліло!

      Товаришки, що вже до всего привикли, сміялися з неї й потішали її, кажучи:

      – Привикнеш! Не бійся!

      Старалася тепер всіми силами забути те, що бачила на вулиці. Молилася і дивилася в двері.

      До кімнати повагом вступив учитель в завою на голові. «Ні молодий, ні старий», – мигнула Настуні думка крізь головку і збентежила її так, аж покрасніла. Не знала, як супроти него поводитися.

      Поважний турок Абдуллаг відразу запримітив нову ученицю й її збентеження. По його обличчю перебігло щось ніби увага, ніби задоволення: може, подумав, що то він як мужчина зробив таке вражіння на гарній невольниці. Але старався не дати пізнати сього по собі. Усів на подушці і почав поважно, як щодня, свою науку словами:

      – Нема Бога, тільки Бог,[43] а пророк його Магомет!

      Тричі повторив сі слова з таким притиском, як би добував їх із глибини свого серця.

      Настуня розуміла їх, бо зустрічалася з ними майже від першого дня своєї неволі.

      Слова Корану, читанки пророка, наводив учитель Абдуллаг тільки в арабській мові. Пояснював їх дивною мішаниною – турецько-персько-татарсько-слов’янською. При тім надробляв гестикуляцією й показував руками предмети, про котрі говорив.

      Як губка воду, так Настуня втягала в себе правильну вимову арабських слів. Але зі змістом їх не годилася в душі, противилась йому, хоч була вдячна учителеві, що так уважно повторяв сі слова. Була переконана, що робить се для неї. Вдивлялася в нього, як в образ.

      З дальшої його науки не розуміла нічого. І чулася найменшою з усіх учениць. Але тим твердше постановляла собі в душі зрівнятися з ними й навіть випередити їх. Уважно вслухувалася в чужі звуки

43

Розуміється, тільки Бог Аллаг.