Віта Ностра. Марина и Сергей Дяченко

від сонця. Сонце било в незачинене вікно, мамине ліжко було порожнє, будильник, вивернувшись з-під подушки, лежав на килимі.

      Не вірячи собі, Саша взяла його в руки. Жовта стрілка показує пів на четверту… Пружина спущена… Чому він не подзвонив?!

      – Мамо! Ти брала будильник?!

      Мама, добродушна, свіжа після душу, принесла в кімнату каву на таці.

      – Не брала… Він упав, я його не піднімала… Ще хазяйка причепиться… Не переживай, ти в ці дні не висиплялася, треба ж на відпочинку виспатися… Та що з тобою?

      Саша сиділа на краю розкладачки, опустивши плечі й чітко усвідомлюючи, що сталося жахливе. Незрозуміле, незбагненне, невідомо чим загрозливе – і тому втроє страшніше.

* * *

      Темний чоловік стояв біля туристичного бюро. Розглядав фотографію Ластів’ячого Гнізда. Саша сповільнила ходу. Мама озирнулася.

      – Ти йди, – сказала Саша. – Я дожену.

      В іншій ситуації мама, напевно, почала б заперечувати й розпитувати. Але Валентин, мабуть, уже взяв напрокат шезлонги; мама кивнула, сказала: «Не затримуйся» і пішла вниз, до пляжу.

      Під ранковим сонцем розм’якав асфальт. Шини легковиків та вантажівок друкувалися в калюжці чорного мастила, залишали на проїзній частині фігурні сліди.

      – У мене будильник не задзвонив, – сказала Саша, сама не розуміючи, за що вибачається й перед ким. – Він упав…

      Крізь чорні окуляри не було видно очей. І в скельцях не відображалося нічого. Наче вони були оксамитові. Темний чоловік мовчав.

      – У мене будильник не задзвонив!

      Саша раптом розридалася прямо посеред вулиці. Від страху, від невідомості, від нервової напруги останніх днів. Перехожі повертали голови, дивилися на ридаючу дівчину. Саші здалося, що вона пірнула глибоко в море й крізь товщу води бачить білясті лиця глибоководних риб.

      – Дуже погано, але не жахливо, – нарешті сказав чоловік у чорних окулярах. – Зрештою, навіть корисно – навчить тебе дисципліни. Другий такий промах обійдеться дорожче, і не кажи, що я не попереджав.

      Він повернувся й пішов геть, залишивши Сашу ридати біля кіоску й хитати головою на співчутливі питання перехожих. Забившись на паркову алею, майже порожню о цій порі, і намацавши на дні сумки носову хустинку, вона нарешті змогла витерти шмарклі, але заспокоїтися так і не зуміла.

      Її власні темні окуляри, торішні, з тонкими дужками, сховали почервоніння очей і припухлі повіки. Натягши кепку низько на лоба, Саша крокувала вниз по вулиці, не дивлячись на людей, не піднімаючи очей. Спереду дріботіла дівчинка років чотирьох, чалапала червоними сандаликами, трималася за материну руку…

      Коло в’їзду на пляж стояла «швидка». Саша зупинилася, влипла підошвами в м’який асфальт.

      І майже одразу побачила маму. Мама шкутильгала по гальці, накинувши на плечі рушника, поруч з ношами, на яких лежав дуже блідий чоловік, у якому важко було впізнати веселого життєлюба Валентина.

      Саша сіла на балюстраду.

      Ноші повантажили в машину. Лікар щось уривчасто сказав мамі, та закивала