Название | Віта Ностра |
---|---|
Автор произведения | Марина и Сергей Дяченко |
Жанр | Научная фантастика |
Серия | Метаморфози |
Издательство | Научная фантастика |
Год выпуска | 2007 |
isbn | 978-966-03-6575-9 |
– Усе буде добре, – повторила мама відчужено. – Сашо, я так хочу спати, просто вмираю… Якщо хочеш – іди на пляж сама. Я посплю.
– Як він там? – запитала Саша. – Може, телеграму якій-не-будь родичці…
– Уже прилетіла родичка, – так само відчужено повідомила мама. – Дружина до нього прилетіла з Харкова. Усе буде добре… Ну, йди.
Саша зняла з мотузки на балконі купальник і вийшла з будинку. Йти на пляж їй не хотілося, і вона подалася бродити по парку, вбогому, запилюженому, але все-таки тінистому.
«Дуже погано, та не жахливо». Страх, шок, зіпсований відпочинок… Однак, з другого боку, хто такий Валентин? Ще тиждень тому – випадковий мамин знайомий. Звичайно, мама так раділа, але ж їхні стосунки з самого початку були приречені. Пляжний роман…
Саша сіла на лаву. Вузька алея була посипана чорними стручками акацій. Гіркота й образа за маму роз’їдали, мов кислота. Курортний роман, яка вульгарність, на що він розраховував… І навіщо йому мучити пристойну жінку – познайомився б із дівулею, яких тут повно, сережка в пупі і джинси, обрізані вище дупи…
Краще б він умер, подумала Саша похмуро.
«Дуже погано, але не жахливо». А Саша було повірила, що лихо станеться з мамою. Таке реальне було передчуття. Страх… відтоді, як вона вперше побачила чоловіка в темних окулярах, страх тримає її в жмені, як вона сама тримає монети. Ледь-ледь попустить – і стисне… «Це навчить тебе дисципліни». Ага, навчило. Тепер вона без усякого будильника вставатиме о пів на четверту. Або взагалі не спатиме. Бо була та мить, була «швидка» коло воріт пляжу, було відчуття, що все на світі пропало, все-все-все…
Вона перевела дух. Завтра вранці вона допливе до буя, і післязавтра, перед від’їздом, теж. А потім повернеться до міста і все забуде. Школа, будень, випускний клас, репетитори, вступ…
Вона сиділа на лаві, розглядаючи жменю монет на долоні. Двадцять дев’ять штук – з однаковим круглим знаком, з цифрою «нуль». Важкі й маленькі – діаметром як старі радянські копійки.
У поїзді монети розсипалися.
Саша лежала на верхній бічній полиці й дивилася у вікно напроти. Кишеня джинсових шортів виявилася розстебнутою, монети висипалися й розкотилися з веселим стукотом трохи чи не по всьому плацкартному вагону. Саша злетіла з полиці в одну мить.
– Ой! – сказала маленька дівчинка, сусідка з купе напроти. – Грошики!
Саша, присівши навпочіпки, збирала золоті кружальця, виколупувала з-під чиїхось валіз, ледь не збила з ніг провідницю, що розносила чай.
– Обережніше, дівчино!
Дівчинка підняла монетку й тепер з інтересом розглядала.
– Мамо, це золото?
– Ні, – сказала її мати, не відриваючись від книжки. – Це такий сплав… Віддай.
Саша вже стояла поруч з простягнутою рукою. Дівчинка неохоче повернула іграшку. Відвернувшись до вікна, Саша перелічила монети; їх мало бути тридцять сім, а виявилося тридцять шість.
– Вибачте, ви монетки не бачили?
У