Віта Ностра. Марина и Сергей Дяченко

Я буду за вами…

      Черга рухалася не швидко, але й не повільно. До прилавка залишалося три людини, коли Саша відчула погляд.

      Темний чоловік виник у дверях магазину. Ступив усередину. Минаючи чергу, підійшов до прилавка. Зупинився, наче розглядаючи асортимент. Очі, сховані за окулярами, свердлили Сашу Просвердлювали наскрізь.

      Вона не зрушила з місця. Спершу тому, що ноги прилипли до підлоги. Потім – подумавши й усвідомивши, що тут, у магазині, їй ніщо не загрожує. Їй узагалі нічого не загрожує… А все кидати, вибиратися з черги, бігти додому – нерозумно. У під’їзді він її й наздожене.

      От хіба що покричати мамі знадвору… Нехай визирне у вікно…

      І що?!

      – Дівчино, ви берете?

      Вона попросила олію. Розплачуючись, розсипала дріб’язок. Дідок, що стояв за нею, допоміг зібрати монети. Може, попросити в когось допомоги?

      Темний чоловік стояв коло прилавка й дивився на Сашу. Від його погляду в неї плуталися в голові думки. Ганьба, але дедалі дужче хотілося в туалет.

      Закричати «Допоможіть!»?

      Ніхто нічого не зрозуміє. Ніхто не знає, чому Саша відчуває такий жах перед цим звичайним собі чоловіком. Ну, бліде лице… Ну, темні окуляри… Що ж з нею відбувається, коли він отак дивиться на неї крізь непрозорі скельця?!

      Затиснувши в кулаці торбинку з брикетиком масла та пляшкою олії, Саша пішла до виходу з магазину. Чоловік рушив за нею, наче не збираючись нічого приховувати. Не прикидаючись. Діловито й цілеспрямовано.

      Переступивши поріг, вона зірвалася з місця, наче спринтер. Злетіли з-під ніг сірі голуби. Перебігши через дорогу, Саша гайнула, тільки вітер у вухах, до будинку, до мами, у знайомий двір…

      Двір виявився незнайомим. Саша озирнулася – «павичеві» дерева цвіли, як завжди, і бордюр був розмальований крейдою, але вхід у під’їзд був зовсім інакший, лава стояла не так. Може, це інший двір?!

      Темний чоловік не біг – він просто швидко йшов, з кожним кроком наближаючись, здається, на півтора метра. Саша, ошалівши від страху, кинулася в під’їзд… Цього аж ніяк не можна було робити, Саша знала – але побігла все одно. Унизу хряснули двері. Саша майнула сходами нагору, але поверхів було всього п’ять. Сходи закінчувалися глухим кутом замкнених дверей. Саша кинулася дзвонити в чиюсь квартиру, дзвінок відлунював – дзінь-дзень! – усередині, та ніхто не відчиняв. Порожньо.

      Чоловік уже стояв поруч. Перегороджуючи сходи. Перегороджуючи шлях до відступу.

      – Це сон! – крикнула Саша перше, що спало на думку. – Я хочу, щоб це був сон!

      І прокинулась на розкладачці, уся в слідах, з віддавленим об подушку вухом.

* * *

      – І присниться ж таке…

      Вони вийшли з дому, як завжди, десь о восьмій. На розі купили йогурту. Саша ніби ненароком заманила маму на другий бік вулиці – протилежний до того, де туристичне агентство.

      І правильно зробила. Темний чоловік стояв коло великого рекламного плаката з фотографією Ластів’ячого Гнізда. З-під непроникних окулярів стежив за Сашею.

      – Я