Віта Ностра. Марина и Сергей Дяченко

побігла за ним, обсмикуючи міні-спідницю, в якій, чесно кажучи, в баскетбол грати небажано…

      Сашина команда програла.

* * *

      – Я не можу це запам’ятати! Не можу!

      Підручник полетів у куток, ударився об дверцята шафи, гримнувся на підлогу й залишився лежати, розкинувши жовтуваті сторінки. Оксана гатила кулаками по письмовому столу так, що підстрибувала настільна лампа:

      – Не можу! Не буду це вчити! Вони над нами знущаються!

      – Я теж так думаю, – Ліза курила, сидячи на підвіконні, майонезна баночка перед нею була повна недопалків зі слідами помади.

      – А що буде, якщо ми не вивчимо? – спитала Саша.

      Усі три замовкли. Питання, яке їх мучило цілий день, нарешті прозвучало вголос.

      Був вечір. За вікном сідало сонце. Десь бриньчали на гітарі. Позаду був перший день навчання: спеціальність, фізкультура, філософія та світова історія. Третя й четверта пара не принесли сюрпризів. Саша записала в загальному зошиті, що таке основне питання філософії і чому матеріалізм відрізняється від ідеалізму, зробила нотатки про стоянки первісних людей та їхній уклад і одержала на руки два найзвичайнісінькі підручники. Обід, щедрий і смачний, було з’їдено в могильному мовчанні. Перший курс повернувся в гуртожиток, сів за підручники, і дуже скоро виявилося, що завдання, дане Кравцем, нездійсненне в принципі.

      Прочитати цю нісенітницю, змушуючи себе на кожному кроці, ще можна було. Але вивчити відзначені червоним абзаци – ніяк. Відмовлявся працювати мозок, і перед очима від утоми пливли плями. Перша не витримала Оксана, її підручник рвонув у політ через усю кімнату.

      – Я не можу це вчити! – Оксана схлипувала. – Хай він мене хоч ріже!

      Ліза хотіла щось сказати, але в цю мить у двері постукали.

      – Зайдіть, – сказала Саша.

      Зайшов Костя. Зачинив за собою двері.

      – Привіт. Я тут… У сенсі розкладу на завтра. У сенсі, індивідуальні на третій парі й на четвертій.

      – Староста, – сказала Ліза з винятковим презирством.

      – Він що, сам напросився? – огризнулася Саша.

      – Враховуючи, чий він син…

      – А яка різниця, чий я син! – раптом закричав Костя, розбризкуючи слину з рота. – Яка різниця? Я питав у тебе, хто твій батько? Я тебе взагалі зачіпав?

      І, грюкнувши дверима, вискочив у коридор, а Саша за ним.

      – Костику! Стривай! Не звертай уваги! Та стривай же!

      Не знижуючи швидкості, Костя влетів у відчинені двері чоловічого туалету. Саша загальмувала. Подумавши, сіла на підвіконня.

      По коридору йшов, обережно ступаючи, третьокурсник. Повільно повертав голову, наче шия в нього була залізна, заіржавіла. Іноді завмирав, ніби прислухався до чогось, і навіть очі його переставали рухатися, уп’явшись в одну точку. Потім він рушав знову, і так, крок за кроком, наближався до Саші на підвіконні.

      Незважаючи на по-літньому теплий і сонячний день, він був у вовняних рукавичках. Лоб його