Віта Ностра. Марина и Сергей Дяченко

першокурсники.

      Актовий зал виявився великим запилюженим приміщенням. Зайняті були тільки три чи чотири останні ряди. Темні штори, що прикривали вікна, пропускали рівно половину необхідного світла; за сценою білів екран. Наче в сільському клубі, подумала Саша.

      – За шкільною звичкою забиваємося на гальорку? – чоловік, що зійшов на невисоку сцену, окинув їх поглядом. – Не вийде… – І додав, не підвищуючи голосу: – Дайте світло.

      Люстра під стелею спалахнула, і в напівтемному залі одразу стало світло, як в оперному театрі під час антракту.

      – Пересідаємо в перші ряди, – сказав чоловік на сцені. – Швидко, швидко.

      Першокурсники заворушилися, заперезиралися, потім неохоче потяглися ближче до сцени. Саша й Костя приткнулися в другому ряду скраю, тому всі, хто пробивалися до середини ряду, спотикались об їхні ноги.

      Чоловік на сцені чекав. Він не був схожий на викладача вишу, якими Саша їх уявляла: замість костюма на ньому були джинси та смугастий светр, світле пряме волосся зібране в «хвіст», на носі окуляри – довгі й вузькі, мов леза, вони були сконструйовані, здається, спеціально для того, щоб зручніше було дивитися поверх скелець.

      – Мене звуть Олег Борисович. Олег Борисович Кравець. Юначе в п’ятому ряду… так, ви. Не соромтеся, сідайте ближче. Нас не так багато, місця є. Поздоровляю вас, дівчата й хлопці, зі значною подією у вашому житті: вступом на перший курс Інституту спеціальних технологій міста Торпи. Вас чекає цікаве життя й напружена робота… Дівчино, – його палець указав на Лізу, яка нахилилася, щоб сказати щось Оксані. – Коли я говорю, всі інші мовчать. Запам’ятайте на майбутнє.

      Ліза поперхнулась. У залі стало тихо. Кравець пройшовся по сцені, заклавши руки за спину. Його погляд перебирався з лиця на лице поволі, наче промінь ліхтарика в темряві.

      – Отже, ви студенти. На честь цієї вашої посвяти зараз буде виконано студентський гімн – якщо хто знає слова, підспівуйте.

      У динаміках гримнув урочистий акорд. Кравець жестом велів усім устати. Невидимий хор заспівав з належною врочистістю:

      – Gaudeamus igitur,

      Juvenes dum sumus!

      Post jucundam juventutem,

      Post molestam senectutem

      Nos habebit humus!

      Саша швидко оглянула зал. Підспівував мало хто. Ліза стояла, міцно стиснувши губи. Оксана вслухалася, намагаючись розібрати слова: схоже, з латиною в неї було туго. Саша цей текст учила, вивчала на курсах, і перекладені слова такої, здалось би, жвавої пісні ніколи не викликали в неї особливого ентузіазму: «Після приємної юності, після тяжкої старості нас забере земля…» Гарний початок!

      – Vita nostra brevis est,

      Brevi fnietur;

      Venit mors velo citer,

      Rarit nos atrociter,

      Nemini parcetur!

      Цей куплет вона не любила особливо: у ньому всім обіцялася швидка смерть, яка не щадить нікого. Vita nostra… «Життя ми проживаємо коротке, примарні межі…» Можливо, середньовічним студентам було до лампи, похмуро думала Саша. Може, якби я зараз слухала «Ґаудеамус» удома, в нашому універі, то мені теж би було до лампи, і я б ні про що таке не думала. Але я в Торпі.

      – Vivat Academia,

      Vivant