Віта Ностра. Марина и Сергей Дяченко

заняття. Кострицький, будьте ласкаві – візьміть крейдуй намалюйте на дошці горизонтальну риску.

      – Посередині? – вирішив уточнити Костя.

      Кравець глянув на нього поверх окулярів. Костя, потупившись, узяв крейдуй старанно провів пряму лінію од краю й до краю дошки.

      – Дякую, сідайте. Група, дивимося на дошку. Що це?

      – Обрій, – сказала Саша.

      – Може бути. Ще?

      – Натягнута мотузка, – припустила Ліз а.

      – Дохлий черв’як, вид згори! – вирішив пожартувати Ігор Ковтун.

      Кравець посміхнувся. Узяв з полиці крейду, намалював метелика у верхній частині дошки. Унизу, під рискою, намалював такого самого, але пунктиром.

      – Що це?

      – Метелик.

      – Махаон.

      – Капусниця!

      – Проекція, – сказала Саша після коротенької паузи.

      Кравець глянув на неї з цікавістю.

      – Так. Що таке проекція, Самовій?

      – Зображення… чого-небудь на площині. Відбиття. Тінь.

      – Вийдіть сюди.

      Саша ніяково вибралася з-за стола. Кравець, безцеремонно взявши її за плечі, повернув лицем до групи; Саша встигла побачити здивований погляд Юлі Ґольдман, ледь презирливий – Лізин, зацікавлений – Андрія Короткова; у наступну секунду їй на очі опустилася чорна хустка, і стало темно.

      Хтось нервово хихикнув.

      – Що ви бачите, Самовій?

      – Нічого.

      – Зовсім нічого?

      Саша помовчала, боячись помилитися.

      – Нічого. Темрява.

      – Тобто ви сліпа?

      – Ні, – ображено сказала Саша. – Просто якщо людині зав’язати очі, вона не бачитиме.

      У кімнаті чувся тепер уже відвертий сміх.

      – Увага, аудиторія! – сухо сказав Кравець. – Насправді кожен з вас зараз перебуває на місці Самовій. Ви сліпі. Ви витріщаєтеся в темряву.

      Смішки стихли.

      – Світу, яким ви його бачите, не існує. Яким ви його уявляєте – не існує й близько. Деякі речі здаються вам очевидними, а їх просто нема.

      – Вас теж нема? – вирвалося в Саші. – Вас не існує?

      Кравець зняв з неї хустку. Під його поглядом вона розгублено закліпала.

      – Я існую, – сказав він серйозно. – Але я – зовсім не те, що ви думаєте.

      І, залишивши Сашу в стані остовпіння, згорнув хустку грудочкою, недбало кинув на край стола.

      – Сідайте, Самовій. Продовжуємо…

      Саша підняла руку. Рука здригнулась, але Саша вперто продовжувала її тримати; Кравець утомлено прикрив очі:

      – Що ще?

      – Я хотіла запитати. Чого ви нас будете вчити? Якої спеціальності? І ким ми будемо, коли закінчимо інститут?

      По аудиторії пронісся схвальний шепіт.

      – Я збираюся дати вам уявлення про будову світу, – з підкресленою лагідністю в голосі пояснив Кравець. – І, що найважливіше, про ваше – кожного з вас – місце в цьому світі. Більшого поки що не можу вам сказати – ви не зрозумієте. Ще питання є?

      Підняла руку дівчинка з кісками – Женя Сокирко:

      – Скажіть,