Казки, легенди, притчі. Герман Гессе

Зникли льодовики, виникли озера, ліс перетворився на кам’яну пустелю, а луги – на чорні болота, далеко простяглися морени й сліди падіння каміння, а навколишні землі стали іншими – дивовижно скам’янілими, обвугленими і мертвими. Гора дедалі більше входила в саму себе. Вона відчувала, що ні сонце, ні сузір’я їй не рівня. Рівня їй вітер і сніг, вода і лід. Рівня їй те, що здається вічним і все-таки поволі зникає, поступово минається.

      Дедалі лагідніше вела вона в долину свої струмки, обережніше скочувала лавини, дбайливіше підставляла сонцю квітучі луги. І трапилося так, що на схилі своїх літ гора згадала про людей. Не тому що вона вважала їх рівними собі, ні, але вона почала шукати їх, відчувши свою покинутість, і думати про минуле. Тільки ж міста вже не було, не було чутно пісень у долині закоханих, не видно було хижок на пасовищах. Люди зникли. Вони теж минулися. Стало тихо, все зів’яло, у повітрі зависла тінь.

      Гора здригнулася, коли відчула, що таке поминання, і тоді, коли вона ще раз здригнулася, її вершина похилилася й обвалилася, уламки покотилися в долину закоханих, уже давно повної каміння, і ще далі, до моря.

      Так, часи змінилися. Як же так, чому тепер гора дедалі частіше згадує людей, розмірковує про них? Хіба не чудесно було колись, коли у сонцестояння запалювалося вогнище, а в долині закоханих гуляли парочки? Ох, як солодко і ніжно звучали їхні пісні!

      Сива гора занурилась у спогади, вона майже не відчувала плину століть, не помічала, як у надрах її печер тихо гуркотять обвали, як зсуваються кам’яні стіни. Думаючи про людей, її мучив тупий біль, відлуння проминулих епох, невимовний трепет і любов, тьмава, невиразна пам’ять, що колись і вона була людиною чи нагадувала людину, немовби думка про тлінність уже колись проймала її серце.

      Минали століття й тисячоліття. Згорблена, оточена суворими кам’яними пустелями, гора, що вмирала, все ще снила. Ким вона була раніше? Що зв’язувало її з пройдешнім світом – якийсь звук, найтонша срібна павутинка? Вона виснажливо длубалася в мороці зотлілих спогадів, тривожно шукала обірвані нитки, дедалі нижче нахиляючись над безоднею минулого. Хіба колись, у сивій глибині часів, не світив для неї вогонь дружби, вогонь кохання? Хіба не була вона самотньою, колись великою – рівною серед рівних? Хіба на початку світу матір не співала їй свої пісні ?

      Вона пригадувала й згадувала, і очі її – сині озера – помутніли, спохмурніли й стали болотним мулом, а на смуги трави й поляни квітів усе сипався кам’яний дощ. Гора розмірковувала, і ось із неймовірної далечини почула вона легкий дзвін, долинула музика, пісня, людська пісня – і гора здригнулася від солодкої муки пізнавання. Вона знову чула звуки музики й бачила людину, юнака, овіяного звуками, який ширяв у повітрі сонячного неба, і сотні похованих спогадів розгойдалися і потекли та покотилися. Вона побачила людське обличчя з темними очима, і очі ці, підморгуючи, запитували: «А ти не хочеш собі чогось побажати?».

      І вона загадала бажання, тихе бажання, а