Казки, легенди, притчі. Герман Гессе

неймовірно великі гроші, тоді витяг монету з гаманця й заховав її у кишеню. Потім зачинив двері та хвіртку і пустився в дорогу, але йшов так хутко, що обігнав не одного пішого й навіть дві підводи.

      Коли він пішов, будинок і сад спорожніли, дорожня порохнеча стала потроху осідати, вдалечині відлунали й зникли кінський тупіт і звуки музики, вже й горобці повернулися зі скошених полів і заходилися купатися у білій пилюці та роздивлялися, де було б можна щось поклювати. Дорога була безлюдною, вимерлою, спекотною, часом здалеку ледь розбірливо долітало чи то зітхання, чи то звук ріжка.

      І ось із лісу вийшов якийсь чолов’яга в низько натягнутому на чоло капелюсі з широкими крисами та неквапливо закрокував порожнім трактом. Він був високий на зріст, ішов упевнено й розмашисто, немов мандрівник, який частенько ходить пішки. Зодягнений він був у сірий, непоказний одяг, а очі позирали з-під капелюха уважно й спокійно – очі людини, яка хоч і не жадає нічого від світу, однак усе уважно розглядає і чітко примічає. Він бачив усе – розбиті колії, що вели до небокраю; бачив сліди коня, ліве заднє копито якого стерлося; бачив бабусю, що від страху метляла по саду й марно когось кликала; а на далекому пагорбі в курному мареві зблискували маленькі дахи Фальдума. Ось він завважив на обочині щось маленьке й блискоче, нахилився й підняв начищену латунну бляшку з кінської упряжі й заховав її в кишеню. Затим його погляд упав на тин із глоду: його нещодавно підстригали й спочатку, здавалося, працювали ретельно і з задоволенням, але чим далі, тим справа йшла гірше – то зрізано було надто багато, то, навпаки, врізнобіч їжачком стирчали колючі гілки. Потім мандрівник підібрав на дорозі дитячу ляльку – її напевно переїхала підвода, трохи далі кусень житнього хліба, на якому ще зблискувало розтоплене масло, і, нарешті, тугий шкіряний гаманець із півталеровою монетою. Ляльку він приклав до придорожнього стовпа, хліб роздав горобцям, а гаманець із півталеровою монетою засунув у кишеню.

      Безлюдна дорога була невимовно тихою, трава обабіч пожухла від сонця і запилюжилася. Біля заїжджого двору не було ані душі, тільки кури снували та із замисленим кудкудаканням ніжилися на сонечку.

      На городі посеред сизих капустяних качанів якась старенька жінка виполювала бур’яни із сухої землі. Мандрівник гукнув до неї: мовляв, чи далеко ще до міста. Однак стара була глухенька, він гукнув ще раз голосніше, але вона тільки безпорадно глипнула на нього й похитала сивою головою.

      Мандрівник попростував далі. Часом від міста долинали сплески музики й затихали знову; і чим далі тим музику було чутно виразніше й грала вона довше, і, нарешті, музика й людський гомін злилися в неугавний гул, подібний до гулу далекого водоспаду, немовби там, на ярмарку, веселився весь фальдумський люд. Побіч дороги дзюркотів струмок – широкий і спокійний, у ньому плавали качки, і в синій глибині виднілися зелені водорості. Потім дорога повела в гору, а струмок звернув убік, і через нього був