Шлях додому. Брюс Кэмерон

від землі й опинився на рівні моєї пащі.

      – Белло! – гукнув Лукас. – Ти забігла на дитячу гірку! Хороша собака, Белло!

      Лукас був задоволений мною. Він підвів мене до схилу.

      – Добре, біжи за м’ячиком, Белло!

      Ми гралися в цю гру знову й знову. М’ячик котився на «гірку», а я бігла за ним, ловила і приносила Лукасу. Іноді ловила м’ячик у повітрі з іншого боку гірки, щойно він відскакував від землі. Лукас радісно сміявся, коли мені це вдавалося.

      Потім він дав мені води, і ми розтяглися на траві. Повітря було прохолодне, а в небі сяяло яскраве сонце. Я поклала голову йому на ноги, і він гладив мене. Щоразу, коли Лукасова рука зупинялася, я тикалася у неї носом, закликаючи його продовжувати.

      – Мені так прикро, що доводиться залишати тебе саму, коли йду на роботу. Однак я люблю свою роботу. У мене є стіл, хоч я дуже рідко за ним сиджу. Здебільшого бігаю по лікарні, допомагаючи керівництву з їхніми справами. Це весело, але я сумую за тобою, Белло.

      Я обожнювала, коли він промовляв моє ім’я.

      – Ти чула, як сьогодні вночі мама ходила по квартирі. Вона знову не спить. Не знаю, що робити, якщо у неї знову почнеться цей період. Господи, як же я хочу, щоб вони вилікували її.

      Від нього повіяло сумом, тож я залізла йому на груди. Це спрацювало: він засміявся і скинув мене.

      – Яка ж ти дурненька собака, Белло!

      З Лукасом я завжди почувалася щасливою. Я любила Маму, але те, що відчувала до нього, було таким непереборним, як голод, і часто уві сні я бачила, як ми з ним разом годуємо котів чи граємося у м’ячика на гірці.

      Мені не подобалася фраза «Пішов на роботу», тому що коли Лукас промовляв її, то це означало, що він збирався залишити мене на довгий-довгий час.

      – Я пішов на роботу, – казав він Мамі, і я лишалася з нею, але не могла зрозуміти, чому він грається у «Пішов на роботу». Хіба я була поганою собакою?

      Мама гралася зі мною увесь день і виводила мене на короткі прогулянки на повідці, але ми не годували котів і не ходили в парк.

      Коли в Лукаса спливав час гри в «Пішов на роботу», я відчувала, що він повертається додому. Я знала, навіть не відчуваючи його запаху, що він іде вулицею до будинку, тож підходила до дверей і сідала, чекаючи на нього. Коли ж відчувала, що він уже поруч, то починала махати хвостом і вже за мить чула його запах і кроки по доріжці.

      – Не збагну як, але вона знає, коли ти повертаєшся додому, – сказала Мама Лукасу. – Одразу підходить до дверей і скавчить.

      – Може, вона просто вивчила мій графік.

      – Любий, ти сам не вивчив свій графік: щодня йдеш на роботу в різний час. Ні, у неї є шосте чуття.

      – Белла – собака-екстрасенс із Денвера, – сказав Лукас. Я подивилася на нього, але не побачила жодної ознаки того, що мене покликали, аби дати смаколик.

      Лукас грав у «Пішов на роботу», а Мама відпочивала на дивані. Іноді вона ходила туди-сюди й виводила мене на прогулянки, а ще – співала, і тоді її голос то піднімався, то опускався якось інакше, зовсім не так, як під час розмови.