.

просто слухаю. Ви хвилюєтеся про місяці затримки. Це влетить вам у кругленьку копійку. П’ять тисяч доларів – це ніщо. Навіть десять тисяч.

      Чоловік хвилину просто мовчав, а потім голосно розреготався. Його сміх був різким.

      – Чим ти заробляєш на життя, хлопче?

      – Взагалі я студент. Наступного тижня починаю працювати в лікарні асоціації ветеранів помічником адміністратора. Це гарне місце, бо саме там лікується моя мама.

      Я знуджено розтяглася на підлозі.

      – Ну, що ж, кричи «ура». Ні, ну що це таке: я запропонував тобі вигідні умови, а ти образив мене, вимагаючи гроші. Тому запам’ятай цей урок: я не дам тобі нічого. Ти міг отримати тисячу доларів. Гадаєш, у нашому світі можна бути забудовником і не мати кількох друзів в адміністрації штату? Усе, що мені потрібно зробити, – це знайти спеціаліста з відділу контролю за тваринами, який залюбки підпише документ, де буде сказано, що в підвалі будинку немає ніяких котів. І він, імовірно, обійдеться мені дешевше, ніж тисяча доларів: я просто намагався допомогти тобі. Вам би точно знадобилися ці гроші.

      – Насправді ви першим образили мене, пропонуючи угоду в обмін на срібняки. Ми обидва знаємо, що я не взяв би у вас грошей, – спокійно відповів Лукас. – А тепер ви натякаєте на наш рівень життя.

      Ґантер підвівся.

      – Тримайся подалі від моєї землі. Якщо я тебе піймаю, то ти будеш заарештований за порушення чужого права володіння.

      – Дякую, що завітали, – сухо відповів Лукас.

      Іноді люди обіймаються або на якусь мить беруться за руки, коли прощаються, але Ґантер з Лукасом нічого такого не зробили.

      – Я не дозволю йому завдати шкоди котам, Белло, – сказав мені Лукас. Я почула своє ім’я і подумала, що, мабуть, час обідати.

      Іноді Лукас і Мама залишали мене саму. Коли це сталося вперше, я дуже засмутилася і погризла ті речі, про які знала, що їх чіпати не можна, – газети і взуття. Ці речі Лукас ніколи не давав мені й завжди витягав з пащі, коли ловив на гарячому. Коли Мама і Лукас повернулися додому, то розсердилися. Вони потрясли черевиком у мене перед мордою і крикнули: «Ні!».

      Я знала слово «ні», і воно мені не подобалося. Наступного разу, коли вони мене покинули, я пожувала свої іграшки й лише один черевик. Знала, що вони знову розсердилися, але не могла зрозуміти, чому мене залишали саму. Це здавалося мені важливим питанням.

      Поруч з Лукасом світ видавався дивовижним, а коли його не було, я наче знову опинялася поряд з мамою у тріщині в стіні нашого лігва, де все темне і страхітливе. Я не розуміла, що саме накоїла, а просто хотіла, щоб Лукас повернувся додому й запевнив, що досі любить мене. Щоразу, коли він казав «Ні!», я зіщулювалася й чекала, доки він перестане злитися, хай там чому.

      Моїм улюбленим заняттям було ходити з Лукасом годувати котів. Мене завжди хвилювали звук і аромати пакета з кормом, хоча Лукас досі нічого з нього мені не давав. Ми переходили на інший бік вулиці, і Лукас відсував частину огорожі. Мені відчайдушно хотілося піти за ним до лігва й погратися, але Лукас прив’язував