Чужі гріхи. Таня Пьянкова

на шию, а звідти – у стиглу розкішну пазуху… Було їй жаль за ліжком та й за перинами, за тонкими мережаними простирадлами, що їх Місько нині покромсáв на дрантя та повимащував чоботями, за спокоєм погожого весняного ранку, щедрого на сонце, за спокоєм свого вразливого жіночого серця, надірваного криками й гупанням сокири по ліжку…

      За чоловіком, що пігнався з хати на чотири вітри, не банувала. Знала – за годину-дві він заспокоїться, охолоне та й присуне до неї, тихий і благий, покірний, як мале теля. Візьме її за плечі, обійме, притисне, поцілує її пазуху – і на тім сварка промине. Так уже не раз із ними бувало.

      – Прости, – скаже. – І сонце плями має…

      Пазуха… Ясноока Дарина усім, що мала у житті, завдячувала лише тій розкоші, котру дав їй Бог і кот ру носила під сорочкою. Усі дари земні відкрилися їй, коли вона збагнула, що має такий скарб. Ото і чоловік її, Михайло Патик, не годен без її пазухи на світі прожити, не годен обійти жінку в хаті, аби не затиснути її цицю в долоні. Робота його не береться, люди його не цікавлять, доки вона удень коло нього. А далі і всеньку ніч не дає йому спати Дарчин скарб. Відколи полягають вони до сну і аж до самого світанку крутиться Місько на ліжку та все береться жінчині груди пестити. Нема їй сну коло нього – лиш задрімає трохи та й одразу ж будиться від того, що чоловік її цицьку з пазухи виймає і масує, і зминає, і гладить, і кусає легонько, цілує, облизує. А коли з однією натішиться, до другої починає добиратися. І так може годинами. Аж дрижить увесь. Вона вдає, ніби спить, бо як чоловік увидить, що її збудив, то вже не заспокоїться, доки не вилюбить до останнього подиху. А їй вставати рано-ранісінько й коло хати поратися, а потім ще й шити людям. Через оте шиття, через оті рябі спідниці, довгополі сорочки, тонкі, майже прозорі кофтини, через чоловічі портки та діточі пеленки очі майже сліпі стали. Бо весь час за ниткою біжать, не відпочивають зовсім. Вона за цілий день натомиться, а ночами їй якась біда поперек ломить, та так страшно, ніби навсé її зігнути намірилась. Дарина спати хоче – вмирає.

      А любові Міськової давно вже не хоче. І рук його у своїй пазусі не хоче. І за чоловіка його вже би не хотіла, так він душу їй розкерéнив. Але з тим уже нічого не зробиш. Треба жити якось, миритися, бавити, вдавати любов і ніжність, їсти, спати, виходити на люди, родити йому діти. От усе це вона годна, лиш би давав їй спати вночі та й не ліз любитися, бо то їй гірше гіренної біди, гірше жаби в писку, гірше зради…

      Заплаканими очима вражено дивилася на порубане ліжко, на розкидане по хаті шмаття та й сердито шморгала носом:

      – А шляк би тя, Міську, трафив! Таке ліжко поломити! Такі перини переспаскудити! Де твій розум?! – запитувала у німої стіни, на котрій висів під червоним рушником їхній з чоловіком весільний портрет. – Нє, – збирала пір’я по хаті, – з їжака не буде бика! Такой не буде! Вража мати ті знає! Чо’ взєвсі зрання парастас правити? Яка скотиняка тя під сраку хльоснула, шо ти мені такої кари в хаті наробив? Тобі то попустит за їдну годину, а вечір зара присуне