П’ята жінка. Хеннинг Манкелль

і вичікувала.

      – Отже, нічого не вкрали?

      – Нічого.

      – Навіть кількох квіток?

      – Як видно, нічого не бракує.

      – Невже ви завжди точно знаєте, скільки у вас тут квітів?

      – Так.

      Жінка відповіла впевнено й відразу. Поліцай кивнув.

      – Чи можете пояснити, чому сюди хтось вламався?

      – Не можу.

      – Це не ви власниця крамниці?

      – Власник зветься Єста Рунфельдт. Я працюю в нього.

      – Якщо не помиляюся, він виїхав. Ви сконтактувалися з ним?

      – Це неможливо.

      Валландер уважно придивлявся до неї.

      – Чому?

      – Бо він поїхав на африканське орхідейне сафарі.

      Валландер швидко розмірковував над почутим.

      – Чи не могли б ви докладно пояснити, що таке орхідейне сафарі?

      – Єста пристрасно любить орхідеї і все про них знає, – пояснила Ваня Андерссон. – Він подорожує по всьому світу, щоб побачити всі відкриті види, і пише про них книжку. Тепер він в Африці. Не знаю, де саме. Знаю тільки те, що він повернеться в середу наступного тижня.

      Валландер кивнув.

      – Ми поговоримо з вашим господарем, коли він приїде. Чи не могли б ви попросити його, щоб дав нам про себе знати?

      Ваня Андерссон пообіцяла це зробити. До крамниці прийшов відвідувач. Геґлунд і Валландер вийшли на дощ і сіли в машину. Валландер барився, не запускав двигуна.

      – Звичайно, можна припустити, що злодій помилився й розбив не те вікно, – сказав він. – Поряд є крамниця з комп’ютерною технікою.

      – А ця калюжка крові?

      Курт знизав плечима.

      – Злодій міг не зауважити своєї рани. Міг стояти, опустивши руку й розглядаючись. Тим часом кров стікала й капала в одне місце. Отак утворилася калюжка.

      Анн-Брітт згодилася. Курт увімкнув запалювання.

      – Справа для страхової компанії, – розсудив він. – Ото й усе.

      Під дощем вони повернулися до поліційного відділка.

      Було це об одинадцятій годині.

      У понеділок, двадцять шостого вересня 1994 року.

      Помалу розпливалися спогади про Рим. Так само повільно щезає марево в пустелі.

      Розділ 3

      У вівторок, двадцять сьомого вересня, у Сконе й далі дощило. Синоптики передбачили, що після теплого літа прийде дощова осінь. Наразі ніщо не суперечило цим прогнозам.

      Учора ввечері Курт прийшов додому після першого робочого дня, зготував сяку-таку вечерю, змусив себе з’їсти її і кілька разів спробував додзвонитися до дочки Лінди, що мешкала в Стокгольмі. Вперта негода зробила недовгу перерву, тож він відчинив двері на балкон. Спіймав себе на роздратуванні від того, що Лінда сама не зателефонувала й не поцікавилася, як подорожувалося. Він постарався умовити себе, але без особливого успіху, що дочці нíколи. Цієї осені вона суміщає навчання у приватній театральній школі й роботу офіціанткою в ресторані на Кунґсгольмені.

      Об одинадцятій Курт зателефонував до Байби в Ригу. Знову задощило, знявся вітер. Дедалі важче поновлювати