П’ята жінка. Хеннинг Манкелль

Курт спершу подзвонив, тоді постукав. Зрештою відчинив двері й увійшов. Прислухався. Пошта лежала на табуретці біля стояка для парасольок. На стіні висіло кілька біноклів. Один із футлярів був відкритий і порожній. Курт повільно обійшов усе житло. Кавоварка досі тхнула пригорілою кавою. У великій вітальні без стелі, де було видно крокви, він зупинився біля письмового стола й глянув на аркуш, що лежав на брунатній стільниці. Освітлення було слабке, тож щоб розгледіти написане, Курт обережно взяв цей папірець за сам ріжок і підійшов до вікна.

      То був вірш про птаха. Про дятла.

      Внизу вказано дату. 21 вересня 1994 року, 22 год. 12 хв.

      Цього вечора Курт разом із батьком вечеряв у ресторані неподалік площі П’яцца дель Пополо.

      Тут, у німотному будинку, ця вечеря видавалася далеким неправдоподібним сном.

      Валландер поклав картку на стіл. Написано о десятій вечора в середу, навіть вказано точний час. Наступного дня Свен Тюрен привезе мазут. Увійде у незамкнені двері й не застане господаря.

      Зблисла думка. Валландер вийшов надвір, щоб перевірити бак із мазутом. Лічильник показав, що резервуар майже порожній.

      Інспектор повернувся до будинку. Сів на старовинний стілець і розгледівся навколо.

      Щось йому підказало, що Свен Тюрен правий.

      Гольґер Ерікссон справді зник безвісти. Не просто собі поїхав кудись.

      За якусь хвилину Курт звівся і став шукати в настінних шафках запасного ключа до вхідних дверей. Знайшовши, замкнув житло й пішов до машини. Знову лило як з відра. Ще перед п’ятою він повернувся на роботу й заповнив формуляр на Гольґера Ерікссона як зниклого безвісти. Вранці його почнуть розшукувати.

      Курт поїхав додому. По дорозі купив піцу, яку з’їв, сидячи перед телевізором. Лінда так і не зателефонувала. Кілька хвилин по одинадцятій він ліг і зразу заснув.

      О четвертій ранку сон обірвала нудота. Курт зірвався з ліжка, але не встиг добігти до вбиральні. Заразом почався пронос. Щось недобре з животом. Чи то отруєння піцою, чи то шлунковий грип, підхоплений ще в Італії. О сьомій ранку він, змучений і знесилений, подзвонив на роботу. Хотів попередити, що сьогодні не прийде. Йому відповів Мартінсон.

      – Ти, мабуть, знаєш, що сталося? – спитав він.

      – Знаю тільки те, що в мене ригайлівка і срачка.

      – Сьогодні вночі потонув пором, – вів далі Мартінсон. – Десь біля Таллінна. Загинули сотні пасажирів, переважно шведів. Напевно, серед них були й поліцаї.

      Курта знову занудило. Однак він і далі тримався біля апарата.

      – Істадські? – стривожився він.

      – Ні. Суще страхіття сталося.

      Не вірилося в цю новину. Кількасот загиблих у катастрофі порома? Такого не може бути. Принаймні не поблизу Швеції.

      – Я вже не можу говорити, – сказав Курт. – Знову блюватиму. На моєму столі лежить папір про зникнення Гольґера Ерікссона. Треба, щоб хтось зайнявся цією справою.

      Він жбурнув слухавку й цього разу встиг добігти до унітаза. Коли повертався до ліжка, знову пролунав дзвінок.

      Зателефонувала Мона.