Мандрівки близькі і далекі. Роман Іваничук

легко вміє спілкуватися та нав’язувати контакти.

      Я вперше зустрівся з українцями з діаспори й увіч переконався, що нічим вони від нас не відрізняються – ні поглядами, ані смаками, хіба лише тим, що поводяться розкутіше й ширший у них кругозір. Та це й не дивно: живуть-бо в цивілізованому (маю на увазі пані Горбач), а не в дикому соціалістичному світі й здобувають в університеті справжню освіту, – ніхто ж їм ніколи не туманив голови лєнінським лжевченням. А ще: не вміли вони розмовляти пошепки або порозуміватися на мигах, і доводилося нагадувати їм вряди-годи, що в найдемократичнішій совєтській державі треба тримати язик за зубами.

      Минуло відтоді майже сорок років, а з Галею Горбач і Михайлом Козаком ми приятелюємо й досі; іноді зустрічаємося й зрідка листуємося. Я вдячний їм: це ж вони поманили мене в мандрівки й спричинилися до корисних і приємних для мене знайомств з чеськими професорами Орестом Зілинським, Миколою Затовканюком, Костем і Зіною Ґеник-Березовськими та Вацлавом Жидліцьким, з польськими перекладачами і вченими Едвардом Бурим, Збіґнєвом Вуйциком та Степаном Козаком. Кожен із названих особистостей залишив у мені крихту добра і знань; завдяки моїм фестивальним знайомим я переконався ще й у тому, що заощаджений гріш повинен бути витрачений на подорожі, без яких людина залишається невиправним провінціалом, та ще й таким, що своїм провінціалізмом пишається.

      Пригадую наш перший з Галею обмін листами: не відразу ми зрозуміли одне одного. Досвідчена вже на той час перекладачка української літератури на німецьку мову Галя Горбач щиро висловилася в листі до мене про критичний стан сучасної української літератури: її за кордоном не знають і знати не хочуть, для чужинця вона нецікава. До того ж наше насильство над словом, політичні компроміси – а що вже казати про колаборантство – компрометують і літературу, і загалом український народ.

      Нині я повністю згоден з нею, а тоді був ображений – як же це так: були у нас Хвильовий і Довженко, є в нас Гончар і Первомайський, зрештою – Рильський і Тичина! Одне слово, я посварився в листі з панею Горбач, не усвідомивши того, що відвіювати в українській літературі зерно від полови може тільки українець, а чужинець тим займатися не хоче. То яким чином дізнається зовнішній світ про нас і про нашу вічну боротьбу за незалежність, коли ми не зуміли прокласти або хоч розчистити єдиний канал, який міг би нас єднати із світом, – літературний, адже дипломатичних, політичних, державних інститутів у нас не було.

      Звісно, мала рацію Галя, ми потім дійшли порозуміння в листах і безпосередніх розмовах; під час гарячих дискусій з Галею в мене засіялася думка про властивий винятково для України нерозривний зв’язок літератури й держави. Ці думки я розвиваю нині, читаючи студентам Львівського університету спецкурс, який так і називається: «Література і держава». Допомагаю студентам збагнути, в якому матеріалі зросла українська державницька ідея, – в літературному, починаючи з віршів Івана Мазепи…

      Знаю,