Мандрівки близькі і далекі. Роман Іваничук

не растє», – знизували плечима москалі й почали поговорювати, що пора вже розкуркулювати професора, та підтримала, як не дивно, мудрого садівника місцева влада, й створив він зразкове господарство. Кажуть, що Кузьма плакав за своїм садом, коли їхав додому. Але ж приїхав!

      Молюся Богу, щоб повернув нашому народові стратовану чужинцями пам’ять. Скільки рук потрібно зараз Україні! Невже українцям у діаспорі заміняє рідний край ностальгійна сльоза?

      …Під час найлютіших цькувань за «Мальви» загніздилася в моїй душі туманна мрія – втекти з людських очей, загубитися. Міг був поїхати в туристичну подорож і залишитися за кордоном, але такої спокуси навіть близько до себе не підпускав: для мене найтяжчою покарою було б вигнання з краю; для наших предків-оріянів такий присуд дорівнював смертній карі… Отож я задумав сховатися в Карпатах – в якійсь забутій гуцульській колибі. Нереально? Чому – живуть люди і в колибах. Звісно, не зробив цього, хоч такої хатини вперто дошукувався. Через два десятки років мені знову хотілося втікати – вже від своїх. Та про це потім… А втім, не була б то втеча в нікуди: мандрівки в своєму краю – це пошуки доріг до себе, складний процес усвідомлення свого існування в суворо визначеній іпостасі: мовній, етнічній, національній, державній, бо ж немає людини взагалі: є француз, татарин, англієць чи то українець.

      Я усвідомив себе часткою великого народу в студентські роки – під час першої поїздки до Києва. Нею я закінчив подорож, яка почалася на батьковому возі з Трача до Коломиї й продовжилася потім переїздом до Львова.

      Нарешті я побачив Київ – столицю моєї України! Чи то тільки мене пройняло відчуття власної могутності й незборимості, коли я став на вершечку української землі – на місці Десятинної церкви? Напевне, кожен це відчував… Довкола, куди не глянь, – безмежна, велика, тучна Україна, розполовинена лезом Дніпра, піді мною – могила предків, загиблих 1240 року, а я стою в столиці колись могутнього українсько-руського князівства – в центрі європейської нації. В одну секунду, в єдину сконцентровану мить я збагнув найголовніше… Була ця мить стиснута в одній точці, як колись Всесвіт перед вибухом космічної енергії, яка перемінилася в безмежжя тіл; я чітко втямив, що неозора українська земля не може бути завше поневолена, що створена вона Богом для державного життя між європейськими державами, – і вибухнула моя мить незмірно радісною мислю, й розкотилися хвилі оптимістичної експлозії по обаполах зеленої землі, щоб згодом скропитися росою слів, які водно стверджували і стверджують мою впевненість у високому призначенні України. Життя моє тоді набрало для мене самого великої ціни, оскільки я вже знав, як його застосувати, і воно раптом втратило б усю вартість, якби я загубив здобуту тоді віру.

      Кількома роками пізніше на цьому самому місці я із своїми видавцями святкував вихід моєї книжки «Жарінь», і ми тихо, й не дуже боячись, співали «Ще не вмерла Україна».

      На 150-річчя від дня народження