Мандрівки близькі і далекі. Роман Іваничук

автохтонів почуття прив’язаності до рідних місць, руйнують інстинкт власності, ініціативу й перетворюють господаря в бомжа: мандруйте, бездомні, безматірні, безнаціональні волоцюги, змішуйтесь, забувайте, хто єсьте з роду, давіть слабшого, відбирайте в нього право говорити так, як його навчила мати, й примусьте його спілкуватися «человеческим» суржиком, забороняйте справляти старовинні обряди, насміхайтеся над вірою і звичаями – ось яка вона, безмежна російська воля на безмежних просторах! Сваволя, розбій, хамство, блюзнірство, денаціоналізація – бо власник однієї шостої частини земної суші не має поняття про нормальні взаємини вільного з вільним.

      Мої прикрі роздуми над знеособленням людини й народів у російському світі підсилились, здавалось би, марною деталлю: в жодному сибірському селі я не побачив такого звичного для цивілізованих громад атрибута як паркан, пліт, загорожа. То чи ж може стати найдобродушніший сибіряк добрим сусідою, коли він не знає, де сусідське починається, коли – «Россия вольная, страна прекрасная и все вокруг моё!» З відсутності цієї дрібної деталі починається ментальність бездомного кочівника, або ж відсутність її є наслідком кочового способу життя: спочатку пройда топчеться по чужих городах, далі йому все дужче й дужче не вистачає простору – й він валить тини й шлагбауми, руйнує дотла тих, які його на свої обійстя не впускають, заполонює чужі землі й держави і прямує до останнього моря, гнаний азіатським кочовим інстинктом, який нічого спільного з психологією осілих слов’ян не має.

      …Мій поїзд перетяв Волгу, і я згадав, що в Нижньому Новгороді над священною російською рікою виріс великий гуманіст, і мій душевний бунт проти московсько-імперської сваволі, яка витруїла в людях такі моральні категорії як пошана до традицій, чужої мови, домашньої звичаєвості, віри, а теж і фізичні – межу, обмеження, врешті-решт, той же паркан, який весь час мав би нагадувати про недоторканість людської власності, – мій бунт ураз пригас, бо наші голови тоді були ще затуманені міфами про злих і добрих більшовиків, а Максима ґорького я зараховував до добрих.

      Зараховував, бо ж таки пролунало на весь світ ґорьківське «Человек – это звучит гордо!» Зачаровані такою високою атестацією людини, ми не хотіли звертати уваги на підступний дозвіл того ж ґорького у тій же знаменитій п’єсі «На дні» – бути фальшивим: «В жизни безвыходной и ложь красива», – і ми, не заглиблюючись у філософську суть афоризму, взяли собі за правило його зовнішню формулу: вчилися інакше думати, інакше говорити, а ще інакше діяти… Ми теж не бажали вникати в ґорьківський кримінальний кодекс, де є такий параграф: «Если враг не сдается – его уничтожают», хоч знали, що більшовицькі гекатомби виростали саме за цим рецептом: з ворогом не дискутували, не переконували, не вели переговорів, не брали в полон – розстрілювали… Чи то можемо ми нині, вражені хай і вимушеним гріхом двоєдушності, дурити себе й молодше покоління байками про власну ні в чому