Музика води. Том Бойл

на його обличчі потихеньку проступає той невблаганний, жорстокий і святенницький вираз, із яким він повідомляє своїм пацієнтам погані новини. Мовляв, боюся, це рак. Запалення мозку. Цироз печінки. Його брови супляться, аж доки він не стає схожим на суворого дядечка самого Всевишнього.

      – Хоч як мені не до смаку це казати, – шепоче він. – Боюся, тобі нíяк надто розраховувати, що той хлопчина повернеться.

      Того вечора вона знаходить на своїй подушці медальйон. Золотий, у формі сердечка. По краях пустують купідони. Відкриває його. Усередині портрет. Вона впізнає себе, оголену до пояса. А поруч неї, виставивши руку впоперек її грудей у спробі соромливо їх прикрити, Ґлеґ. Ну а хто ж іще?

      Без прикрас

      Вони приходять по нього глупої ночі, наче демони чи привиди. Їх троє. Ножі, кинджали, криві шаблі, мушкети. «Підводься, рабе». А голос гортанний і безжалісний. «Алі хоче тебе бачити». Йому снилася Шотландія, смарагдові схили, студені озера та сріблястий лосось, що заввиграшки йде проти течії коло порогів, – там, де Ґела вливається у Твід. А тепер, коли його видерли зі сну, неначе немовля з утроби, у грудній клітці раптом стрепенувся нутряний, первозданний жах. «Фатіма», – думає він. Усе, догрався. Одразу ж крутить у животі, шибає у піт, пучить, охоплюють почуття провини та страх. Його піддадуть випробуванню вогнем? Затаврують літерою «А» на грудях?[31] Ні, звісно ні. Тут панує раннє середньовіччя. Тож швидке правосуддя й незабарна відплата – синоніми. До біса витребеньки на кшталт суспільного осуду. У цій системі нема місця перевихованню. Брехуну відрізають язик, злодію відрубують руку… А перелюбнику?

      Його хапають під пахви. Грубо шарпнувши, піднімають на ноги і штовхають крізь завішений проріз намету, женучи просто на сімох нарколептичних вартових, що розтяглися горілиць біля входу. «Валла! – горлають ті. – Шайтан! Сучий син!» Нічне повітря сухе, наче вівсяний коржик, і напрочуд холодне. Він відчуває, що тремтить. Ескорт у нього за спиною напівголоса жартує, їхні ноги шарудять по піску, а зброя подзенькує та побрязкує, немов пересувний арсенал. Може, спробувати врятуватися втечею – а чи зібратися з духом і з’явитися на правіж? Коли йому було вісім, вони із братом підпалили курник. Адам затявся – не я. А Мунґо не став відпиратись – і зловив таких насрачників, що розтопили б залізо й розплавили камінь. Пам’ять про те, як його тоді віддубасили, і донині зудить у сідницях та стегнах, глибоко вживлена в нервові закінчення й вузлуваті волокна м’язів – її не осягнути розумом і не описати словами. Тож він раптом наважується: треба тікати.

      Та, на жаль, хлопці, які йдуть за ним назирці, – воїни елітної кавалерії Алі, знані за свою відвагу, рішучість і швидкість реакції. Тож перш ніж він встигає хоч би просто вискочити з їхньої «коробочки», його перечіплюють устромленим межи ноги мушкетом, і той опиняється долілиць на піску. Уже знайомі руки хапають його під пахви, піднімають, наче п’яницю чи малюка, який ще тільки вчиться ходити, і ведуть спокійним, стихлим табором – повз стриножених коней,

31

Аdulterer – перелюбник; алюзія на роман Н. Готорна «Багряна літера» (англ.).