Повсякденне життя галичан у XIX – на початку XX століття. Коллектив авторов

зберігали мед здебільшого в дерев’яному і глиняному начинні. У першому варіанті це були насамперед дерев’яні бочки з клепок із дерев’яними або залізними обручами, місткістю від 20 до 200 л; вони ідеально надавалися для довготривалого зберігання меду – легкі, міцні, дешеві, мед у них не псувався. Матеріалом для виготовлення бочок служила переважно липа, а також інші породи м’якого дерева – ялиця, ялина, явір, сосна, смерека, береза, осика, верба. Дехто допускав можливість зберігання меду в ясеневих, букових і дубових бочках, але загальновідомо, що останні мають специфічний запах, який мед легко вбирає, унаслідок чого чорніє і псується. Зверху бочки закривали накривкою – дерев’яним кружком; це робили після того, як мед «видихався» (з нього випарувалася вода). Мед найдовше зберігався в дерев’яному начинні – липових і дубових бочках, «гелеченях» (маленьких бочівках), «гарчиках», відрах («путні», «коновки»), а також у глиняних глеках. Іноді мед зберігали у скляній тарі. Якщо мед мав стояти довгий час, його поміщали лише в сухе прохолодне місце, переважно в комору, рідше – у льох. Тоді мед не псувався кілька чи кільканадцять років.

      XX століття ознаменувалося новими пріоритетами й новими підходами до організації пасічницького життя Галичини. Важливими його подіями стали відновлення Пасічницької секції крайового господарського товариства «Сільський Господар», професійного часопису «Український пасічник» та утворення у Львові першого українського пасічницького кооперативу «Рій», який започаткував становлення українського пасічницького кооперативного руху.

      Соціальний статус чоловіка в селянській громаді Галичини Володимир Конопка

      Життя чоловіка в Галичині від народження до старості супроводжували обряди, звичаї, регламентували писані й неписані правила. Він був складовою колективу, спочатку дитячого, потім парубочого і наостанок одружених чоловіків. Для кожного чоловіка було важливим здобути та утримувати авторитет серед односельчан, часто внаслідок цього страждали інтереси членів його сім’ї. Соціальний і сімейний статус чоловіка відрізнявся, найвищий мав господар, глава сім’ї чи старший чоловік, дід, і зовсім іншим він був у парубка чи неодруженого чоловіка, вдівця. На це все накладалися і народні уявлення про те, яким має бути «ідеальний» чоловік тієї чи іншої професії, виконуючи ту чи іншу роль у традиційному селянському соціумі.

      Слід підкреслити, що у традиційній народній культурі різниця між жінками і чоловіками була наперед визначеною. До середини ХХ століття більшість ознак, такі як зовнішність, поведінка, психологія чи вибір професії, вважалися незмінними. Їх пов’язували із статтю.

      Для українського суспільства до початку ХХ ст. притаманні патріархальні установки, що знайшло своє вираження в системі взаємовідносин усередині громади. Насамперед це проявилося в таких аспектах, як урядування, взаємодопомога, судівництво, колективні об’єднання.