Повсякденне життя галичан у XIX – на початку XX століття. Коллектив авторов

колишеться образ, від дерев’яної ложки до дубової таблиці, на якій вуглиною написано номер будинку»[31].

      Відомий дослідник Гуцульщини Володимир Шухевич в однойменній праці так описує курну хату: «Коли при печі нема комина, тоді виходить дим просто на хату, а звідси через двері у хороми або вікнами на двір. Така хата називає ся курна або бурдей. Під час того, як у такій хаті горит ватра, сидять люде на низьких стільчиках або кайлаках-утижках (коротко утятих ковбках), аби дим, що збирає ся під стелиною, не вигризав очей. У такій хаті стелина і горішні части стін темно-вишневі від диму. Від диму, що в усіх хатах іде з хоромів на під, прикурюють ся хороми і цілий побій зі споду; обрубина і піддашє стають вугляно-чорні, висша часть побою темно-вишнева, а у споду пристелині ясніща».

      Далеко не привабливішою була ситуація у вирішенні внутрішнього житлового простору бойківської курної хати. Досліджуючи 1904 року Бойківщину, І. Франко описав курну хату бойків: «Кімната, хоча й доволі простора, влаштована дуже негігієнічно, має здебільшого низьку стелю, малі нерухомі віконця (ще в ХVІІІ столітті всі вони були без скляних шибок, а тільки обтягнуті тваринними міхурами), і піч без комина, тож дим іде просто на кімнату, наповнює її всю під час кожного палення, особливо верхню частину, приблизно врівень з ростом людини (міряючи знизу). Внаслідок цього стіни, починаючи з цієї висоти, зовсім чорні та вкриті сажею; нижня частина їх також не тинькована, лише дерево обшкрябують склом або річковими черепашками і миють гарячою водою»[32].

      Внутрішнє облаштування курного житла селянина середньої заможності з передгір’я Карпат у колишньому Старосамбірському повіті описала польська дослідниця С. Стретельська-Гринбергова. Курна піч займала кут між пороговою і тильними стінами. У стелі («повалі») був отвір («димник»), через який виходив дим. Біля печі був закритий отвір до «ями з бульбою». При вхідних дверях висіла «шафа» (мисник для начиння). Ліжко («постіль») для спання розташовувалось уздовж тильної стіни хати. Між ліжком і боковою частинами печі була вмонтована загорожа для молодих телят. Зверху висіла колиска, до якої прив’язана крайка, за допомогою якої старші, лежачи на ліжку, колисали дитину. Скриня стояла між мисником і лавою, стіл – на куті з’єднання двох нерухомих лав. У зимову пору до хати заводили не тільки ягнят, а й корову[33].

      Яскравим прикладом у вирішенні інтер’єру селянської хати на Лемківщині є опис, зроблений відомим дослідником цього знедоленого українського краю Ю. Тарновичем (псевдонім – Ю. Бескид): «За порогом з лівого боку стоїть під стіною піч. Ця курна піч до печення хліба, варення страв, а взимі на печі тепло лежати, сушити перемоклу одежу, пряжу, збіжжя, грушки вліті, гриби тощо. Біля печі, недалеко порога, є лава, вмурована з піччю; це т. зв. покутник… З другого боку напроти печі стоїть прича, широке дерев’яне ліжко з соломою або сінником. На ньому заголовки, перини. Надліжком – “ліжник’’, вішак на сокиру, сверлик, віник тощо. Під стелею

31

Мовна У. В. Традиційне житло, господарські та промислові будівлі українців Галичини у світлі львівської преси. Народознавчі зошити. 1999. № 3. С. 403.

32

Франко І. Етнографічна експедиція на Бойківщину. Зібрання творів: у 50 т. Київ, 1982. Т. 36. С. 84–85.

33

Strzetelska-Grunbergowa Z. Staromiejskie: ziemia I ludność. Lwów, 1899. S. 431.