Німа смерть. Фолькер Кучер

спантеличено. Перш ніж жінка збагнула, що відповісти, з якогось кутка вигулькнув хлопчина, років, може, сімнадцяти чи вісімнадцяти. Встромивши руки в кишені, він зухвало зиркнув на Рата і озвався до матері.

      – Я в кіно й був! Якого біса?!

      – Еге, гаразд, – сказала жінка вже тихше, насторожено придивляючись до Рата. – У пана поліціянта розмова до батька.

      У неї був такий вигляд, ніби здійснився наяву її найгірший нічний жах.

      Еріх зник у глибині квартири.

      – Нічого поганого, – квапливо запевнив Рат його матір. – Лише кілька запитань. Адже ваш чоловік водій таксі?

      Вираз її обличчя погіднішав.

      – Авжеж, – підтвердила вона. – Заходьте!

      Рат скинув капелюха і увійшов. Він почув дзенькіт столового накриття, запах печінки став нестерпним. Сім’я Зільке сиділа за обіднім столом у просторій кухні – поруч із батьком і старшим, Еріхом, іще троє синів. Фрідгельм Зільке був єдиним, хто мав коло своєї тарілки пляшку пива.

      – Фрідгельме, – сказала його дружина, – пан із поліції, тож…

      Зільке поправив шлейки на плечах і підвівся.

      – Це нові методи в поліції, щоб діймати людей у неділю після полудня? – запитав він.

      – Мені шкода, якщо я прийшов у недоречний час, – сказав Рат, – але справа невідкладна. Лише кілька запитань, і я пі- ду геть.

      – Не знаю, чим я маю вам допомогти. Про що йдеться?

      – Ми можемо десь поговорити наодинці…

      Зільке знизав плечима, відчинив двері і провів Рата до спальні. Три ліжка – одне велике й два малих – та величезна шафа залишили небагато вільного місця. Попри те, у кімнаті було також два крісла, одне з яких – перед столом біля вікна. У цій кімнаті пахло не набагато краще, ніж на кухні.

      – Прошу, – запросив Зільке сідати, показуючи Ратові на крісло. – Нічого ліпшого запропонувати вам не можу.

      – Дякую, – зупинився Рат посеред кімнати і витяг із кишені нотатник.

      – Ви керуєте таксомотором номер два-чотири-вісім-два? – запитав він.

      – Все так. А з цим щось негаразд?

      – Ні, ні. Йдеться про пасажирку, яку ви обслуговували восьмого лютого… видатну особу, актрису…

      – Та їх таких у цьому місті достобіса.

      – Вівіан Франк.

      – Франк! Авжеж! Її я добре пам’ятаю. То це було восьмого?

      – Мені треба знати, куди ви їх завезли.

      Зільке замислився, пригадуючи.

      – Десь до Вільмерсдорфа, я думаю… А втім, зачекайте! Я ж усе тут маю… – Він витягнув із шафи темну шоферську куртку і встромив руку у внутрішню кишеню.

      – Осьде! – показав він Рату невеличкий коричневий блокнот.

      – Що ж, – повів він далі, погортавши записник, – субота, восьме лютого, дев’ять тридцять, із Шарлоттенбурга, Кайзердамм. Поїздка до Вільмерсдорфа. Гогенцоллерндамм. На розі з Рурштрасе.

      – А далі?

      – Далі, що?

      – Ви чекали на неї? Куди далі поїхали? Може, до якогось залізничного вокзалу? Чи в аеропорт?

      Зільке заперечно похитав головою.

      – Ні,