Німа смерть. Фолькер Кучер

теж бере виделку.

      – Ви не пошкодуєте, якщо підпишете зі мною контракт, – запевняє він. – Я фінансово незалежний і можу цілковито присвятити себе мистецтву кіно.

      – А звукове кіно для вас не мистецтво?

      – Яким боком воно може пасувати до мистецтва? – вигукує він так голосно, що вона трохи аж зіщулюється, і він опановує себе. – Звуковий фільм убиває мистецтво. Технічна мода перетворює кіно з того мистецького явища, у яке воно розквітло, на ярмаркове видовисько, подібне до того, яким воно було на початку, коли фільми показували як цікавинку, суто для розваги. Але ви належите мистецтву, а не ярмарку, вам слід зректися пустого видовиська!

      – Ну… зректися… Я не знаю. Я хочу зніматися також у інших. Я кабальний контракт підписувати не стану.

      – Про таке ніхто вас не просить, – посміхається він.

      – Не зрозумійте мене хибно, – гне вона своє. – Я надзвичайно вам вдячна за те, що ви запропонували мені таку можливість, що сприймаєте мене серйозно, як мисткиню. Але я не можу ігнорувати поступ, нові тенденції, ви маєте це зрозуміти. А щодо ярмаркового видовиська… я не знаю, чи ви не перебільшуєте трішечки?

      Він анітрохи не здивований, він очікував такої відповіді ще до того, як побачив жадобу до грошей у її очах.

      – Я вас дуже добре розумію, – запевняє він. – Звичайно, ви хочете виступати також в інших стрічках. Якщо дозволите мені бути цілковито щирим, особисто я ціную ваші давніші картини більше, ніж ваші ролі в звукових фільмах. Тож я хочу знову робити з вами картини, подібні до тих.

      Він підносить келих і знову всміхається їй, ніби вибачаючись. Він може цілковито покладатись на дію своєї усмішки й свого голосу.

      – Вибачте, будь ласка, за те, що я був настільки самовпевненим з цього приводу. Але кіно… кіно – це моє життя.

      І це тільки половина правди. Без кіно він був би небіжчиком, він би давно помер.

      День, коли він розбив дзеркало…

      Бите скло зарипіло під ногою матері. Вона зупиняється посеред осяйного острівця дзеркальних скалок і дивиться на сліпу раму, в якій лише по краях стирчать блискучі гострі зубці – вінок застиглого полум’я. Її голос долинає наче здалеку, а однак – дуже зблизька.

      – Що сталося? – питає вона.

      Він не відповідає, він дивиться на неї мертвими очими, тими мертвими очима, яких він більше не може витерпіти і які він прогнав масивною склянкою води, скалки якої змішалися з уламками дзеркала, разом із краплями води, що спалахнула блискітками поміж скляними дрізками, перш ніж просочитися в килим.

      Він назавжди вигнав примару, якою він став у цій кімнаті.

      Мати, здається, зрозуміла, вона більше не ставить жодних питань. Кроки: чути як хрупає скло під її ногами, вона наближається до його ліжка.

      Він, мабуть, спав, він не помітив, як вона увійшла до кімнати. Він лежить і читає від п’ятої ранку. Частини доби, на які вони поділяють свій вихідний, для нього більше нічого не означають. Дні тижня нічого більше для нього не означають.

      Чого вона хоче від нього так рано? Либонь, не запросити на сніданок? Це навряд. Вона