Німа смерть. Фолькер Кучер

Пожартувати вже не можна? Думаєш, ти єдиний, хто пер цю сучку?

      Рат вклав весь свій гнів у точний несамовитий удар Бреннеру під дих. Комісар у костюмі в’язня склався навпіл, і Рат підкинув його вгору лівим гуком, і аж тоді ззаду хтось вхопив його зап’ястя. То був Червінскі. Він міцно тримав його, тим часом як Бреннер стогнав і цідив прокляття. Опасистому комісарові кров бігла і з носа, і з рота.

      – У своїх дружків гангстерів навчився? – проскавучав він люто.

      Тільки зараз Рат усвідомив, скільки людей дивиться на нього: на танцполі деякі пари зупинилися – серед решти, індіанець із ковбоєм.

      Шарлі з жахом дивилася на нього, і він відвернувся. Сподіваймось, вона не впізнала його!

      – Усе гаразд, – сказав Рат Червінські, пручаючись у його напрочуд чіпких лапах. – Усе гаразд, відпусти мене, Поле, я більше його не займатиму.

      Той попустив хватку і ґереон вивільнився. Не озираючись, він вийшов із зали.

      13

      Він усе підготував, встановив світло, заправив плівку в камеру, розклав по місцях інструменти, наповнив шприц, усе напохваті. Коли він бачить в подробицях оці свої точні приготування, його знову вражає млосне відчуття цілковитої знемоги, це відчуття, від якого підламуються коліна, а в шлунку неприємним холодком озивається порожнеча – як у мить вільного падіння: він знає це тривожне відчуття порожнечі лише зі снів; це почуття, яке дозволяє відчути власне нутро, і – що найгірше – відчути, що твоє нутро порожнє.

      Це мало відбутися тут.

      Це мало відбути зараз.

      Була б вона зараз жива.

      Відчуття знемоги не відпускає. Воно триває і витягує з глибин пам’яті картину, яку, здавалося, він давно забув, яку затопив у морі забуття багато років тому, щоб вона ніколи більше не виринала на поверхню. А тепер, щойно він заплющує очі, вона випливає і повільно обертається навколо власної осі, щоб він міг оглянути її з усіх боків. І ось, навіть із заплющеними очима, він бачить…

      Навіть із заплющеними очима він бачить Анну.

      Обличчя Анни, тендітні контури, чарівний профіль, що чітко вимальовується проти яскравого світла вікна.

      Її вуста ворушаться м’яко і тихо.

      Це непогано, – чує він, вимовляють її вуста.

      Її рука тягнеться, щоб пестити його, і він сахається. Сідає в ліжку. Відвертається.

      Я люблю тебе, чує він її слова. – Ми подолаємо недугу.

      Нічого ми не подолаємо.

      Його перша фраза після неспромоги.

      Нічого ми не подолаємо.

      Йому слід було знати наперед. Він сподівався на диво, на кохання, на Анну, яку він так нестямно жадає. Він недооцінив хворобу. Вона сильніша за все інше. Він не переміг її, як він міг собі таке уявити? Він ніколи її не переможе, він може тільки на деякий час її забути.

      Хвороба знищила його, зробила його середнім родом, нічим, неспокійним духом, що блукає світом, безстатевим духом, що якого ніхто не здатний звільнити.

      Ми все подолаємо, каже Анна, ми маємо вдосталь часу. Багато часу. Я хочу ділити з тобою життя.

      Неможливо, каже він, я не нормальний.