Німа смерть. Фолькер Кучер

підійшов до портьє, витяг фото, яке взяв у секретарки Оппенберґа, і поклав його на конторку.

      – Просто скажіть, то був цей чоловік?

      Швейцар придивився до глянсової світлини усміхненого Руді Черні і аж рота роззявив.

      – Честь-хвала! – проголосив він, на мить забувши свою верхньонімецьку вимову. – Прусська поліція знає свою справу! Ніколи б не подумав!

      Рудольфа Черні не було вдома. Ясна річ. Актор мешкав неподалік, на Рейхсканцлерплац, і тому Рат поїхав туди, хоча знав, що Черні ще на зйомках у Бабельсберзі. Попри те, комісар тричі подзвонив і голосно постукав у двері квартири, аж доки цілковито впевнився, що вдома справді нікого немає. Лише тоді він витягнув із кишені відмичку. Він поступово набував практики. Довелося пригадувати, як Бруно Волтер, його перший начальник у Берліні, показав, як поводитися з таким інструментом. Рат попервах опирався – нечувано! Поліціянт із грабіжницьким знаряддям! Життя довело, що крадійський інструмент для нишпорок буває дуже помічним.

      Рудольф Черні жив набагато скромніше за свою кохану. Його не утримував Манфред Оппенберґ, тож акторові належало за все сплачувати з власної зарплатні.

      Рат, обережно, щоб не наробити безладу, обшукував квартиру. Він не знав точно, що шукати, не сподівався знайти Вівіан Франк у шафі чи в ліжку – але, можливо, якийсь доказ любовного зв’язку між нею і Черні, можливо, якусь ознаку її перебування. Цілком імовірно, що вона втекла. А Черні? Має намір згодом із нею зустрітися в умовленому місці? Чи вона грала з ним так само, як своїм покровителем Оппенберґом? Якщо історія у викладі швейцара є правдивою, вона поїхала без нього три тижні тому. Або він без неї.

      Тому що Черні й сам начебто був у горах. На столі у вітальні Рат надибав кілька туристичних проспектів, що рекламували відпочинок у швейцарських Альпах, у шафі висіло нещодавно вимите лижне спорядження, і нарешті Рат знайшов у ванній кімнаті рушник із вишитим логотипом «Готель Шац-Альп, Давос». Рудольф Черні, здається, за сучасною манерою, сувеніри з відпустки вибирав передусім серед готельного майна.

      Рат дивився у вікно на широке коло Райхсканцлерплац і на Радіовежу. Потроху сутеніло, спалахнули перші неонові вивіски.

      І тоді він вирішив просто зачекати на Руді Черні.

      Рат підійшов до телефону і зателефонував у Замок. Йому одразу відповів Ґреф.

      – Ти наче хотів ще о першій зателефонувати?

      – Не було як – за клопотами нема коли дихнути. Бьом після того не озивався?

      – «Після того»? Він що п’ять хвилин озивається. Зараз знову навідається, бо лінія зайнята.

      Рат прочистив горло.

      – Слухай! Я знаю, що зараз кінець дня і тижня… але ти однаково ще маєш зробити щось важливе.

      – Гм…

      – О п’ятій годині похорон отого Весселя. Бьомового мертвого нациста. На Ніколаї Фрідгоф.

      – Так?

      – Сходи, подивися, що там і як.

      – До чого це?

      – Бьом призначив нас спостерігачами.

      – Відколи ти так ревно виконуєш його накази?

      – Хтось із нас має піти. А я поки що не можу залишити справу. Я тобі детальніше розповім у понеділок вранці.

      – Як накажеш,