Останнє полювання. Жан-Кристоф Гранже

ми влаштовуємо полювання з собаками у Франції, а також облави на наших німецьких землях, але це радше світські збіговиська. Нічого спільного з тим, що ми пережили з Юрґеном підлітками…

      Ніби на підтвердження цих слів Івана помітила підставку для рушниць, прикріплену до кам’яної стіни довкола дверей, що вели в якийсь коридор, – врешті-решт, не міг же увесь цей будинок бути збудованим зі скла.

      Івана ніколи не розумілася на балістиці, але могла визначити, що це були топові рушниці в своїй категорії. Можливо, навіть безцінні. Приклади з такого коштовного дерева, аж здавалися золотими, дула й рукоятки з тонкими візерунками…

      – А Юрґен, – не відступав Ньєман, – досі займався піршем?

      – Юрґен, гадаю, так. Він був дуже потайним у цих питаннях…

      – Де ви були в ніч із суботи на неділю?

      Ньєман різко змінив тон, без жодної очевидної причини.

      – Та… тут.

      – Сама?

      – Ні. Я повернулася сюди з одним із моїх комерційних директорів.

      – Ви хоч знаєте, з яким саме?

      Тепер, намагаючись бути жорстким, він впадав у зайві грубощі.

      – Старий добрий французький гонор… Ви чудово виконуєте свою роль, майоре. Запитайте його ім’я у ваших ельзаських колег, це перше, що вони перевірили. Я…

      – Штефан Ґрібе, – втрутилася Івана, звертаючись прямо до Ньємана. – Алібі пані графині вже перевіряли.

      – Алібі? – перепитала Лаура, схрещуючи руки на грудях. – Вам не здається, що ви перебираєте?

      – Це лише такий вираз, – спробував своєю чергою заспокоїти її Ньєман.

      Івана помітила на кришці рояля фотографії в рамках, що виблискували в останніх променях сонця. Вона підійшла й побачила сімейні світлини, які ілюстрували дорослішання двох дітей: хлопчика і дівчинки. Взяла одну з них навмання: двоє підлітків, дванадцяти-чотирнадцяти років, стоять на подвір’ї замку, гідного Волта Діснея.

      Лауру легко було впізнати. Рудий повненький хлопчак поруч – це, очевидно, Юрґен. Він не був схожий на чоловіка, чиї фото Івана бачила в досьє. Після тридцяти у спадкоємця з’явилися тверді риси обличчя й атлетичне тіло. Нічого спільного з рудим іванцем-киванцем на світлині.

      Цієї миті її вразила одна деталь: обоє дітей у пальтах із лодена[15], серйозні, ніби папи римські, тримали по величезній мисливській рушниці. Брат із сестрою виросли не зі срібною ложкою, а з мідною кулею в роті.

      Чиясь рука взяла рамку і забрала її з поля зору Івани.

      – Ми були як двійнята, – сказала Лаура, розглядаючи світлину. – Ми одночасно відчували одне й те саме. Наші стосунки були… органічні.

      Графиня – нарешті – виглядала зворушеною.

      – А в роботі, – запитала Івана, – ви добре знаходили спільну мову?

      Обличчя Лаури напружилося.

      – Я ж щойно сказала вам, що ми були одним цілим! – відповіла вона тоном, у якому нарешті вчувалася зневага до цих ідіотських запитань, а на додачу – і до тих, хто їх ставив.

      Графиня провела рукою по обличчю.

      – Вибачте… Утративши Юрґена, я втратила будь-які причини жити…

      Цієї

15

Різновид вовняної тканини.