Останнє полювання. Жан-Кристоф Гранже

кинула вона.

      Лаура звела очі до стелі й заговорила наспівним тоном, ніби хотіла зв’язатися з паралельним усесвітом, усесвітом її мрій, її бажань.

      – Я гадала, що він об’явиться в лісі. – Вона стишила голос: – Юрґен любив сюрпризи…

      Ньєман перейняв ініціативу, ніби щоб відігнати цю раптову млість, а головне – не дати Івані стати ще агресивнішою:

      – А в особистому плані? Він із кимось зустрічався?

      Лаура взяла пачку цигарок і запропонувала гостям. Ньєман відмовився. Івана, здивована як самим жестом, так і тим, що в такій хаті можна курити, погодилась.

      Жінки неспішно підпалили цигарки, такі собі раптові спільниці. Івана одразу ж переглянула своє судження: графиня виявилася не такою вже й зверхньою, а вона, Івана… що ж, вона була не порожнім місцем.

      Вона сіла на своє місце і кілька секунд насолоджувалася смаком тютюну. Зненацька кімната почала нагадувати вірменську церкву: меблі сяяли, мов ікони, а клуби диму виконувати роль ладану.

      – Вам мали розповісти про його… екзотичні смаки, – нарешті сказала Лаура. – Але Юрґену відрізали голову не тому, що він ходив у клуби садо-мазо…

      – Але він усе одно міг познайомитися там не з тією людиною.

      – Ні. Що б там хто не уявляв, це невинне середовище.

      Ньєман не став турбуватися про те, щоб погодитись.

      – Ви також цим займаєтесь?

      – Чим?

      – Садо-мазо.

      Лаура всміхнулася, цього разу справжньою усмішкою, що виражала щиру веселість. Із кожною хвилиною ця надзвичайна жінка ставала чимдалі ближчою і виявляла свою натуру – не зарозумілу, а навпаки, людяну, теплу, із якоюсь ноткою, що цілковито суперечила її статусу та вихованню. Від цього вона ставала вдвічі чарівнішою… якщо це взагалі було можливо.

      – Видно, що ви не місцевий, – відповіла вона.

      – Чому?

      – Тому що зі мною ніхто не розмовляв так прямо вже… Вже дуже давно.

      Ньєман вибачливо вклонився, що нелегко було зробити сидячи.

      – Я нетактовний, вибачте.

      – Усе гаразд. Ні, я не ходжу до таких клубів. У мене більш… класичні смаки. Брат вважав мене «дрібною міщанкою».

      Івана знову заговорила – завдяки курінню вона почувалась комфортніше:

      – У Юрґена були вороги?

      Лаура фон Ґаєрсберґ встала і пройшлася довкола дивана. За її спиною наливався темрявою хвойний ліс.

      – Наша сім’я володіє десятьма мільярдами доларів. Це викликає заздрість, суперництво і будь-яку можливу агресію…

      Ньєман з Іваною перезирнулися: вони почувалися йолопами, сидячи на своїх плетених шкіряних табуретах.

      Івана також вирішила підвестися і запитала:

      – Ви вже отримували погрози?

      – Навпаки, усі завжди всміхаються нам на всі тридцять два. Мій батько казав: «Із такими друзями і ворогів не потрібно…»

      – Ви почуваєтеся в небезпеці?

      – А мала б?

      Ньєман і собі встав: справжній тобі балет в Опера Ґарньє.

      – Ні у вас, ні у Юрґена немає дітей, – мовив він. – Якби з вами трапилося лихо, хто став би спадкоємцем?

      – Наш