Борислав смiється. Іван Франко

сказав один рiпник. – Десь, i чоловiк там деяк притулиться.

      – Або що, при ямах нема робота? – спитав Бенедьо.

      – Ей, чому би не було, – вiдповiв рiпник i махнув рукою. – Та що нам з того, коли платять так, що й вижити годi. Адiть, що народу йде, але тото, що ту видите, то де, хiба яка сота часть! Передновинок тяжкий, а ще й тепер, адiть, кара божа! Май, а пече так, як в жнива, дожджу нема, – гадаєте, що не буде голод?.. Ну, то де ж нарiд дiнеся? Хто ще троха чує в собi сили, то пхався сюда, щоби щось заробити. Ну, а для жидiв се празник. Робiтника прибуло – зараз плати уривають. Дiстодiто: роби за тiлько, а не схочеш ти, зараз десять на твоє мiсце чекає. Та й гадаєте, що не чекає? Там як вийдете рано на улицю, як поглянете – що травизiлля, тiлько народу за роботою. То з половину понаймають, а решта або вертає додому голiруч, або отак переваляєся день межи жидами: води винесе, дров врубає, абощо, аби кусник хлiба або лижку страви дiстати. Та й така бiда в нашiм Бориславi!

      Всi рiпники, що йшли при купi, розгомонiлися. Оповiдання їх товариша про бориславську бiду дiткнуло всiх за боляче. Кожний найшов щось докинути, i гiеред Бенедьом нараз стала страшна картина людської нужди i притиску. Вiн вiддавна привик був чути, що в Бориславi робота небезпечна, але зато платиться дуже добре. Правда, нужденний вид рiпникiв, що щонедiлi сотками сидiли коло святої Трiйцi, казав йому догадуватись, що воно щось трохи не так з тим добрим зарiбком, але нiколи вiн не мав нагоди докладно о тiм вивiдатись. Аж тепер нараз оповiдання рiпникiв розкрило перед ним всю правду. Страшне, безвiдрадне положення такої величезної купи народу вдарило його так сильно, що вiн iшов, мов оглушений, i нi про що iнше не мiг i подумати. «Чи ж се правда? Чи ж се може бути?» – запитував вiн сам себе. Правда, i вiн бачив бiду на своїм вiку, i вiн зазнав нужди та голоду, притиску, самоволi та безроботицi. Але все-таки до такої ступенi опущення й пониження, про яке розказували рiпники, в мiстi нiякий ремiсник не доходив. Рiпники розказували страшнi подiї голодної смертi, самовбiйства, рабункiв. З їх оповiдань Бенедьо побачив i те непривичне для нього дiло, що в нуждi одного робiтника другi зовсiм не туралися до нього, не пiдпомагали йогд, а лишали на волю божу. Рiпники i про те розказували, як хорi їх товаришi умирали, опущенi i розточенi червами, як не раз аж по кiлькох днях найдено умершого без людської помочi рiпника в якiм-небудь вiдлюднiм закамарку. Тi оповiдання страшно вразили Бенедя. Вiн зрiс i виховався в мiстi. Його отець був таким же помiчником мулярським, як i вiн, – тож Бенедьо вiдмаленьку вжився i вбувся в вiдвiчнi перекази мiських ремiсникiв, з їх хоть лихо уладженим цеховим порядком, з їх хоть слабеньким намаганням до взаїмної помочi, до тiснiшого зв'язку всiх працюючих в однiм ремеслi. Правда, за Бенедьових часiв цехова встанова мiж дрогобицькими мулярами зовсiм уже близька була оконечного впайку. Майстри ще давнiше розiкрали були цехову касу, на котру складалися здавна порiвно i майстри, й челядники, а котрою без нiякого нагляду анi обрахунку завiдували майстри самi. Не було за що удержувати «господи», то єсть гостиницi, в котрiй би в означенi днi сходилась рада цехова i де би вписувався кождий потребуючий роботи челядник, а також i майстер, де би, отже, був немов