Борислав смiється. Іван Франко

вирвався зо Львова в тих лахах, на то тiлько плiвся з вуглярами п'ятнадцять миль, щоби, скоро сюда, знов датися вам в руки, датися заперти в яку там клiтку та ще на додаток слухати ваш крик та вашi науки? О, не буде того!

      – Але ж, синку, – скрикнула, блiдiючи i дрижачи з тривоги, Рифка, – що ж ти хочеш робити? Не бiйся, ту дома я за тебе стою, нiхто тобi нiчого но вдiє!

      – Не потребую твого стояння, я собi сам за себе постою!

      – Але що ж ти будеш дiяти?

      – Буду собi жити, як сам захочу, без вашої опiки!

      – Господи, таже я ти не бороню й дома жити, як сам хочеш!

      – Ага, не борониш! А най-но лиш де вийду, забавлюся – зараз питання, плачi, чорт знає що!.. Не потребую того. А ще як вiн приїде, – о, то би я виграв!

      Рифку щось немов за серце стисло на тотi слова. Вона чула, що син не любить її, не терпить її пестощiв, i теє почуття навело на неї страх, немов в тiй хвилi тратила сина другий раз, i вже н'азавсiди. Вона недвижно сидiла на софi, не зводячи з нього очей, але не могла й слова сказати.

      – Дай ми грошей, я собi потрафлю сам жити на свою руку, – сказав Готлiб, незважаючи на її чуття.

      – Але де ж ти пiдеш?

      – Тобi нiчо до того. Я знаю, що ти би зараз сказала йому, скоро приїде, а вiн би казав мене шандарами привести.

      – Але ж богом кленуся, що не скажу!

      – Ну, то й я тобi не скажу. Нащо маєш знати? Давай грошi!

      Рифка встала i створила бюрко, але грошей у неї не було нiколи много. В бюрку найшла тiльки 50 ринських i подала їх мовчки Готлiбовi.

      – Та що тото! – сказав вiн, обертаючи в руках банкнот. – Жебраковi якому даєш, чи що?

      – Бiльше не маю, синочку, подивися сам. Вiн зазирнув до бюрка, перерив в нiм усе, а, не найшовши бiльше грошей, сказав:

      – Ну, най i так. За кiлька день вистарайся бiльше.

      – То прийдеш? – спитала мати радiсно.

      – Буду видiти. Як його не буде, то прийду, а нi, то пришлю кого. Як покаже вiд мене знак, то дай му грошi в запечатанiй пачцi. Але пам'ятай си, – i тут Готлiб знiс грiзно перед нею кулаки, – нiкому о мнi не кажи анi слова!

      – Нiкому?

      – Нiкому! I то ти наказую! Анi йому, анi слугам, нiкому! Най нiхто в Дрогобичi не знає про мене. Хочу, щоби ми нiхто не докучав. А як скажеш кому, то пам'ятай собi!

      – Але ж, синочку, ту тебе видiла служниця.

      – Тота малпа? Скажи, що пiсланець вiд кого, або що! Кажи що хочеш, лиш о мнi анi слова. А якби вiн дiзнався, що я живий i ту рриходжу, або якби хто слiдив мене, або що, то пам'ятай собi: такого вам нароблю лиха, що й не спам'ятаєтеся. Хочу жити собi на свою руку, та й годi!

      – Боже мiй! – скрикнула Рифка, заламуючи руки. – Доки ж так будеш жити!

      – Доки менi ся схоче!

      I з тими словами Готлiб пiдiйшов до вiкна, отворив його, немов хотячи поглянути в сад, i в однiй хвилi скочив вiкном надвiр. Рифка зiрвалася, скрикнула, пiдбiгла до вiкна, але Готлiба вже й слiду не було. Тiльки високi лопухи в садi шелевiлися, немов щось тихо мiж собою шепочучи.

      В тiй хвилi вбiгла служниця, блiда i залякана, до покою обiч спальнi i почала кричати:

      – Панi, панi!

      Рифка живо отямилась i створила дверi.

      – Панi, що вам такого? Ви кричали, кликали мене?

      – Я?