Секрети Лос-Анджелеса. Джеймс Эллрой

чому його роль героя потрапила у яблучко: Карен була тією, кого йому постійно хотілося вражати й дивувати. Він інстинктивно відчував, що саме з його роботи вона здатна сприйняти, а чого не може; її любов так вигострила його вміння оповідача, що тепер йому за великим рахунком навіть брехати не доводилося – достатньо було тільки замовчувати певні речі.

      На дорозі виник затор; Джек звернув на північ, на Догені, потім – на захід, на Шарлевіль. Будинок № 9849 – двоповерхова будівля у стилі Тюдорів – перебував у кварталі від Вілшир. Джек припаркувався, перевірив поштові скриньки.

      Усього їх було шість: одна – Лоретти Дауні, на п’яти інших значилися інші імена, три сімейних пари, один чоловік, одна жінка. Джек переписав усе, пішки дійшов до Вілшир та знайшов таксофон. Зателефонував до архіву та автоінспекції. На мешканців не було нічого – ані попередніх судимостей, ані взагалі кримінального минулого. Серед усіх виділялася хіба що самотня Крістін Берджерон, яку чотири рази притягували до адміністративки за недбале керування транспортним засобом, але без позбавлення прав. Поспілкувавшись із клерком, Джек отримав від нього ще трохи інформації: жінці було тридцять сім років, за родом занять – актриса/офіціантка, станом на липень 1952-го працювала у «Стен Драйв» у Голлівуді.

      Чуття підказало Джекові: зазвичай офіціантки в Беверлі-Гіллс не живуть; очевидно, Крістін десь підробляла ліваком, інакше жити тут їй було б не по кишені. Джек повернувся до будинку № 9849, постукав у двері з табличкою «Керівниця».

      Відчинила стара жінка.

      – Слухаю вас, молодий чоловіче?

      Джек швидко показав свій жетон.

      – Поліція Лос-Анджелеса, мем. Я з приводу тих журналів, що ви знайшли.

      Стара примружилася через окуляри із товстими, як від пляшки з-під коли, скельцями.

      – Мій покійний чоловік взявся б за це і нікому б спуску не дав, містер Гарольд Дауні такої гидоти у своєму будинку би не потерпів.

      – Мем, ви самі знайшли ці журнали?

      – Ні, молодий чоловіче, їх знайшла моя прибиральниця. Вона їх розірвала і викинула у відро для сміття, а вже там їх знайшла я. Подзвонила у поліцію Беверлі-Гіллс, а потім розпитала Еолу.

      – А де їх знайшла Еола?

      – Ем-м-м… Я… не знаю, чи повинна я…

      Джек різко змінив тему:

      – Розкажіть про Крістін Берджерон.

      – Вона мені в печінках уже сидить, – гаркнула хазяйка, – і синуля їхній також. Навіть не знаю, хто паскудніший!

      – Проблемна мешканка, мем?

      – Тільки й робить, що хахалів до себе водить! І катається по будинку на цих своїх ковзанах роликових – ну, як оце офіціантки катаються. А син її, негідник, навіть до школи ніколи не ходив! Хлопцю сімнадцять років, а він валандається із неробами!

      Джек витягнув із кишені фотку Боббі Інджа; стара піднесла її до очей.

      – Так, це один із приятелів-негідників Деріла. Він сюди разів десять приходив, не менше. А хто він такий?

      – Мем,