Загадка «Блакитного потяга». Агата Кристи

що сновигають тепер у набагато коротших спідницях, ніж задумував їхній Творець. Прощавай, люба! Сподіваюся, ти гарно проведеш час, хоча в цьому житті рідко що буває тим, чим здається.

      Напучена такими пророцтвами, Кетрін зібралася вирушати. Провести її на залізничну станцію зійшлося півсела, разом із маленькою покоївкою, Еліс, яка принесла міс Ґрей тугий пахучий букетик і, не криючись, плакала.

      – Небагацько є таких, як вона, – схлипувала служниця, коли потяг нарешті пішов. – Як Чарлі був тоді покинув мене заради тієї дівулі із хверми, ніхто не вмів так мене втішить, як міс Ґрей. І хоч вона дуже переймалася через ненатерту мідь і пилюку, зате й завше помічала, коли я доладу шось надраю. Та за неї я дала би на шматки себе порізать – хоч сьогодні, хоч узавтра. Вона справжня леді – от шо я про неї скажу.

      Таким був від’їзд Кетрін із Сент-Мері-Мід.

      Розділ восьмий

      Листа пише й леді Темплін

      – От так-так… – видобула леді Темплін.

      Вона відклала номер континентальної «Дейлі мейл» і задивилася на сині середземноморські води. Гілочка жовтої мімози, що нависала прямо в неї над головою, ефектно обрамлювала просто таки чарівний портрет – золотоволосої, блакитноокої дами у пеньюарі, який дуже їй пасував. У тому, що золотавість волосся, як і кров з молоком її шкіри, дечим завдячували косметиці, сумніватися не доводилося, але голубінь очей була даром природи, і у свої сорок чотири леді Темплін ще й досі могла вважатися красунею.

      Однак чарівність чарівністю, а ця пані – як виняток – зараз думала не про себе. Ну тобто не про свою зовнішність. Її увагу поглинули серйозніші речі.

      Леді Темплін добре знали на Рив’єрі, де її вечірки на віллі «Марґеріт» користувалися заслуженою популярністю. Вона була жінкою з неабияким досвідом, яка мала вже четвертого чоловіка. За першого пішла суто з необачності, а тому рідко коли згадувала про нього. Тому, щоправда, вистачило такту сконати з похвальною оперативністю, а його вдовиця уклала шлюб із багатим фабрикантом ґудзиків. Цей теж відійшов у вічність після трьох років подружнього життя – подейкували, що в результаті веселої пиятики з нерозлийвода друзями. Відтак приспіла черга віконта Темпліна, який забезпечив Розалі надійне місце в тих високих сферах, куди їй так кортіло потрапити. Вона зберегла за собою титул і коли вискочила заміж учетверте. Цього разу авантюрно, суто задля насолоди. Бо містер Чарльз Еванз, надзвичайно вродливий молодик двадцяти семи років, затятий спортсмен і неабиякий життєлюб, за душею не мав ані пенні.

      Загалом леді Темплін була вдоволена своїм приємним життям, але час від часу в неї виникали невеличкі клопоти з фінансами. Фабрикант ґудзиків залишив своїй удові чималий статок, але, як зазвичай казала леді Темплін, «якби ж то не одне та друге…» (де «одне» було знеціненням акцій унаслідок Великої війни,[13] а «друге» – марнотратством покійного лорда Темпліна). Ні, вона й досі залишалася цілком забезпеченою. Але бути всього лише «забезпеченою» навряд чи могло влаштувати людину з темпераментом Розалі Темплін.

      А

13

Перша світова.