California Man. Володимир Худенко

а ми…

      – Не ображайся, просто я… Ти надто молодий, невже тебе так ваблять… ці убивства. Вистежувати покидьків і все оце.

      Чого вона із ним патякає? От лихо…

      А він же не вмовкав.

      – Чому б і ні?

      – І ти… вбивав до цього?

      – Ну…

      Вона поглянула пильніш, а він опустив погляд.

      – Так. Вбивав, – сказав.

      – Неправда.

      – Що неправда?

      – Не вбивав.

      Він одповів не зразу.

      У вікні промигнули кілька поодиноких вогників – ховеркари супроводу так і шмигали над темною пустелею.

      – Це неважливо, – сказав він. – Я вб’ю тепер.

      – Це дійсно того варте? – запитала ще вона.

      А він прорік мов сам до себе:

      – Так, уб’ю.

      – Ти милий хлопець. Може, грець із ним? До того ж – вбити можуть і тебе.

      – Не можуть.

      – Помиляєшся.

      – Не можуть. Я вправніший за усіх.

      – Так не буває.

      – Ні! Буває!

      – О повір… Ти ж зовсім ще дитина.

      – Не дитина.

      Вона поглянула на його руки в дрібненьких гнійниках – хлопець тримав їх на колінах.

      – Я зможу вбити будь-кого, – неголосно додав він.

      – Ні, не зможеш. Це не гра. До того ж – ти не думаєш про те, що забираєш.

      – Забираю?

      – Про життя, котре ти забереш в людини. Навіть покидька… Ти вб’єш, а потім будеш думати про це. Весь час. Ти не забудеш тих, кого убив.

      – Чого б це?

      – Не забудеш. Це… Убивство – це убивство. От і все. Ти милий хлопець, зовсім юний…

      – Ну то й що?

      – Навіщо тобі це?

      – Бо я це можу.

      – Що?

      – Я можу – от і все. Я маю дещо… незвичайне.

      – Ти про що?

      – Про те, що робить мене кращим.

      – Кращим? Слухай…

      Вона ще позіхнула й додала:

      – Ти так говориш, наче це змагання. А це зовсім не… Це ненормально, от і все. Роби як знаєш, але це… Вчинити комусь смерть – неправильно. Просто…

      – Лише це і правильно.

      – Що-що?

      – Є лише це. Є смерть і є безодня. Більш нічого.

      Вона поглянула на нього ще пильніше.

      – Чому ти так сказав? – спитала.

      Він мовчав.

      – Про цю безодню…

      Його уста скривилися в півусмішці.

      – Я говорив із нею. Там.

      Сказав він і кивнув у бік вікна. Тьма розлягалась за вікном, і одинокі вогники її не розганяли.

      – У цій пустелі. Казав, як сильно я її люблю.

      Правиця дівки з фосфоричним манікюром потяглась до кобури.

      А він сказав до дівки тихо-тихо:

      – Ну ж бо, Плакса-Зої, ухопи його. Молю тебе, благаю – ухопи.

      Його гноїсті руки все лежали на колінах, так само розслаблено.

      Правиця дівчини дрібненько задрижала й віддалилася від кобури.

      І зблідлі губи дівчини тихенько видихнули:

      – Рон?

      Незносно потяглися безкінечні миті, миті, миті…

      Повіки дівчини дрижали, а в очах бриніли сльози.

      – Рон? Це… ти?

      Вона повільно опустила руки на коліна.

      – Так. Це