Остання імперія. Занепад і крах Радянського Союзу. Сергій Плохій

який приїхав «лекції читати про становище в країні».

      Гості були ошелешені люттю, з якою Горбачов відреагував на їхні пропозиції. Вони поставили генсека перед вибором: або він підписує указ про введення надзвичайного стану, або тимчасово передає свої повноваження Геннадію Янаєву, сам залишається у Криму з «медичних причин», а вони тим часом виконують у Москві всю «брудну роботу». Змовники (з яких багато хто вже обговорював із Горбачовим можливість надзвичайного стану як запасний план дій), розраховували, що на котрусь із пропозицій він точно пристане. Та Горбачов був категоричний. «Я сказав їм, – писав він у мемуарах, – якщо вас справді хвилює ситуація в країні, скличмо Верховну Раду СРСР, З’їзд народних депутатів. Нумо обговорювати й вирішувати. Але діяти тільки в рамках Конституції, закону. Інше для мене неприйнятне». Горбачов був у своїй стихії: перемовини, маневрування, намагання переконати опонентів. Він попросив гостей розкрити карти й назвав їхній задум згубним.

      – Ви подумайте й передайте товаришам, – сказав він їм, потискаючи на прощання руки.

      Валентину Варенникову, який особливо наполягав на введенні надзвичайного стану, Горбачов сказав:

      – Очевидно, після такої розмови ми не зможемо взагалі працювати разом.

      Коли емісари пішли, Горбачов переповів розмову родині та помічникові Анатолію Черняєву – досвідченому апаратнику й переконаному лібералові, автору не однієї зовнішньополітичної ініціативи Горбачова. «Спокійний, урівноважений, усміхався», – написав Черняєв у щоденнику за кілька днів. Та Горбачов доволі болісно переживав факт зради однодумців. Йому не вірилося, що Крючков заодно з путчистами, а те, що серед них ще й маршал Язов, узагалі шокувало.

      – А може, вони його туди вписали, не спитавши? – запитав він, маючи на увазі міністра оборони.

      Черняєв Горбачову поспівчував, але не втримався від зауваження, що всі змовники – його призначенці118.

      Посланці з важким серцем покидали фороську віллу Горбачова. Водій, який відвозив їх на дачу, а тоді в аеропорт, пізніше свідчив, що дорогою на Форос вони були повні енергії та розмовляли про погоду. Повертаючись, усі були сердиті та здебільшого мовчали. Пізніше Болдін жалкував, що вони навіть у морі не покупалися, усупереч, вочевидь, своїм намірам: мабуть, вважали, що розмова із президентом мине на дружній ноті, він підпише один із підготованих документів, і в них ще буде трохи часу для купання. Проте все пішло шкереберть. Дорогою до Москви емісари заспокоювали нерви алкоголем. За дві з половиною години польоту осушили чималу пляшку віскі, заїдаючи салом, хлібом і зеленню.

      У Москві вони вирушили просто до Кремля. У просторому кабінеті прем’єр-міністра Валентина Павлова, котрий колись займав сам Сталін, їх зустріли ватажки путчу: керівник КДБ Крючков, Павлов, міністр внутрішніх справ Пуґо та віце-президент Янаєв. Був там і міністр оборони Дмитро

118

Gorbachev, Memoirs, 631—632; Болдин, Крушение пьедестала, 15—17; Варенников, Неповторимое, кн. 6, ч. 3; Dobbs, Down with Big Brother, 377—379; Черняев, Совместный исход, 972—974.