Пуаро веде слідство. Агата Кристи

кинувся з їдальні, але швидко повернувся.

      – Там нікого немає.

      – Невже немає, сер? – слабким голосом промовила покоївка. – Він до смерті мене налякав!

      – Що саме тебе так налякало в тій постаті?

      Покоївка озирнулася й зашепотіла: – Мені здалося… здалося, що то господар. Дуже схожий був.

      Я помітив, як місіс Мелтреверс нажахано здригнулася, і пригадав старе повір’я, що самогубці не можуть знайти спокою після смерті. Мабуть, леді теж про це подумала, бо за мить із криком вчепилася в руку Пуаро.

      – Ви чули? Хтось тричі стукнув у вікно! Так він завжди стукав, коли підходив до будинку з цього боку.

      – Це гілка, – скрикнув я, – гілка плюща, який поплівся над вікном.

      Але всіх нас охопив жах. Покоївка ледве трималася на ногах, тому накривала на стіл дуже повільно. Коли ж ми нарешті закінчили вечеряти, місіс Мелтреверс ублагала Пуаро побути в маєтку ще трохи. Їй, без сумніву, було страшно лишатися на самоті. Ми посідали у східній вітальні. Надворі завивав вітер, зловісно стукаючи в шибки. Двері в кімнату зарипіли й почали повільно відчинятися, потім захряснулися. За хвилину двері почали рипіти знову. Місіс Мелтреверс скрикнула і вчепилася в мою руку.

      – Ці двері, вони якісь зачаровані! – сердито сказав Пуаро. Він встав і повернув ключа в замку. – Їх треба замкнути!

      – Ні, не робіть цього, – видихнула місіс Мелтреверс. – Якщо вони відчиняться втретє…

      І тут сталося щось неймовірне. Замкнуті двері повільно розчинилися. Мені не видно було, що відбувається в коридорі за дверима, але Пуаро й місіс Мелтреверс дивилися прямо туди. Із грудей жінки вихопився пронизливий крик, вона повернулася до Пуаро.

      – Ви його бачили? Там, у коридорі?

      Він спантеличено подивився на неї, а потім кивнув.

      – Я бачила його! Мого чоловіка! Ви теж його помітили?

      – Мадам, я нічого не бачив. Ви надто хвилюєтеся…

      – Я дуже спокійна! О Боже…

      Раптово все світло в домі погасло. У темряві пролунали три зловісні удари. Я почув, як застогнала місіс Мелтреверс.

      А тоді… Побачив!

      Чоловік, якого ми оглядали в ліжку нагорі, стояв просто перед нами, і обличчя його світилося слабким потойбічним світлом. На губах запеклася кров. Раптом права рука покійника піднялася, ніби кудись вказуючи, і з неї полинуло перламутрове сяйво. Промінь проминув мене і Пуаро й упав на місіс Мелтреверс. Я побачив її біле обличчя, спотворене жахом, а потім щось іще!

      – Пуаро, це жахливо! – закричав я. – Подивіться на її руку, праву руку! Вона вся червона!

      Погляд жінки впав на червону пляму на руці, і вона повільно осіла на підлогу.

      – Кров! – пролунав її істеричний крик. – Так, це кров! Я вбила його. Я! Він показав мені як, і я натисла на гачок. Врятуйте мене від нього, врятуйте! Він повернувся!

      Її голос зірвався.

      – Світло! – різко сказав Пуаро.

      Ніби за помахом чарівної палички, увімкнулося світло.

      – От і все, – сказав Пуаро. – Ви чули, Гастінґсе? А ви, Еверетте? До речі, познайомтеся,