Сліпий василіск. Марина и Сергей Дяченко

уздовж гірлянди ліхтарів, що прямує в точку, де узбіччя сходяться і ніхто не буває нещасливий.

      А коли вона відкрила очі – суцільний потік Людви вибухнув і розсипався на відблиски та тіні, на світлі обличчя – так нічна заграва розпадається, якщо придивитися, на мільйони грайливих світлячків. Вони йшли повз – молоді й старі, чоловіки й жінки, люди похилого віку й діти, усміхнені й серйозні, сумні, втомлені й квапливі, з сумками й без нічого, роздратовані й безтурботні.

      Їх було багато, але кожен був один. Кожне обличчя притягувало погляд, ніби вогник у темряві, і Улія дивилася – заворожено, як у прірву.

* * *

      – Ні, туди ми не підемо, – Улія зупинилася далеко на підступах до сходів, що вели під землю.

      – Чому? – здивувався Хлопець. – Я думав, ти мені метро теж покажеш… Що-небудь таке, тіні в тунелі, рейки співають…

      – Там житло підземного вітру, – сказала Улія. – Він ворог всім, хто живе на землі.

      – Але людям-то він не ворог…

      Улія знизала плечима.

      – Немає там ніякого підземного вітру, – невпевнено сказав Сашко. – Тобто – є, звичайно… але це просто вітер, такий самий, як на поверхні.

      – Не такий самий, – сказала Улія. – Ти його не бачив, бо ти Людва.

      – Я людина, – м’яко сказав Сашко. – І я хотів би, щоб і ти… теж.

      – Теж – що?

      Сашко обійняв її за плечі. Вона спершу напружилася, потім розслабилася.

      – Не йди, – прошепотів Сашко їй на вухо. – Не щезай… Будь ласка.

      Частина друга

      Глибоко восени вулиці звучали по-іншому. Не шершаво, як влітку, і не приглушено, як взимку; їхній дзвінкий шум розпливався, як відображення світлофорів у вкритій брижами калюжі, як райдужні плями бензину, який розфарбовує бруківку яскравими волохатими квітами.

      Тепер вона жила в Хлопця – у блоковому будинку з осідаючим фундаментом. У Сашка було фортепіано – інструмент, який допомагав йому співати. Ще в нього були Мама й Тато. Обох пов’язували з Хлопцем невидимі нитки, він ковзав по ним, як по натягнутим дротам, і сам того не розумів; ніколи раніше Улія не бачила, щоб одна істота була пов’язана з іншою так відчутно та міцно, як Мама і її Хлопець.

      Стосовно Улії Мама відчувала недовіру та страх.

      – Чому вона боїться мене? – питала Улія в Сашка.

      – Вона зовсім не боїться, – терпляче брехав він.

      – Їй не подобається, що ти мене любиш.

      – Вона ще не звикла. Вона, як будь-яка мати…

      Сашко говорив «як будь-яка мати», і обличчя його Мами розпливалося перед очима Улії, зливаючись з іншою Людвою. Доводилося робити над собою зусилля, щоб розгледіти спершу її руки, що різали хліб на столі, потім фартух із горохом, потім обличчя, зосереджене й нещасне; Улії ставало її шкода. Хотілося зробити що-небудь, щоб мати Сашка нарешті перестала боятися.

      – Дозвольте мені порізати, – сказала вона одного разу й потрапила в ціль – Мама, просвітлівши, простягнула їй хліб і ніж.

      Хліб був смішний на дотик. Шорсткий і теплий. Улія провела по ньому ножем,