Корона на одну нiч. Надежда Хуменюк

А може, капітан просто поспівчував закоханому. Він добре розумів, що коїться з його зразковим практикантом, який останнім часом став наче сам не свій. Колись і він був таким. Також кохав до нестями, згоряв від нетерпіння, потай утікав на побачення, навіть мав за це дисциплінарне стягнення. Та чого тільки в житті не було через тих юних спокусниць! Але це аж ніяк не вплинуло на його капітанський вишкіл і командирські здібності. Тож Михайло Бартенєв досить поблажливо поставився до цієї романтичної крамоли. Але дисципліна є дисципліна – за її порушення треба відповідати. Тиждень Данило Неродов, нащадок дворянського роду й один із найуспішніших випускників Морського кадетського корпусу, змушений був не розлучатися зі шваброю, ганчірками та відром. Довелося й галюн драїти. Ще один тиждень його просто не відпускали з корабля.

      Та все погане колись закінчується. Нарешті він мав звільнення на цілий день. Уже знав, де живе Лінда, – рудий кларнетист із ресторанного оркестру трохи поторгувався і все ж таки продав інформацію. Данило із самого ранку розшукав будинок, захований у невеликому, але тінистому садку неподалік від порту, і зайняв пост біля його воріт. Просто під ними рясно білів кущ ясмину. Може, Лінда тоді через те й не зреагувала на його букет, що ясмин для неї був звичним? Мабуть, треба було пошукати щось більш екзотичне. Вирішив: просидить хоч цілий день, але мусить побачити її, поговорити з нею, а якщо пощастить – то й прогулятися містом або біля моря.

      Ліндина синя в білий горошок сукенка кілька разів майнула перед вікнами з блакитними віконницями, трохи затримувалася за кущем ясмину, що так пахкотів, аж Данилові в голові запаморочилося, і знову зникала за дверима. Напевне, дівчина помітила свого закоханого шанувальника, який кілька вечорів не зводив з неї очей, а потім раптом наче крізь землю провалився. Авжеж, помітила. І тепер здогадалася, чого він застиг біля воріт будинку, як маяк біля морського узбережжя. Але дівчині цікаво було, скільки часу морячок готовий чекати її. Вийшла з двору, коли сонце вже добряче почало припікати. Навіть не повернула голову в бік Данила, розгонисто попрямувала від дому. Він наздогнав її, пішов поруч.

      – Добридень! Куди так поспішаєте, Ліндо?

      – Ах, це ви?! – Лінда зобразила щире здивування. – А я вже думала, що вас русалка звабила й на дно моря затягнула. У них же зараз саме розпочався сезон полювання на моряків, особливо на гардемаринів. Тож пильнуйтеся!

      – От якби ви були русалкою, то я б…

      – Ще чого! – вигукнула Лінда. – Мені й на землі добре!

      – Я хотів сказати…

      – Що хтось найняв вас моїм особистим охоронцем? – посміхнулася лукаво. – І скільки за це тепер платять?

      – Я відмовився від платні, вирішив поповнити ряди благодійників, – відповів їй у тон.

      – І що ви оце зібралися тут благодіяти?

      – Та що накажете. Міг би ваші речі за вами носити, а ще краще – вас саму на руках…

      – О! Як це доречно, як вчасно, вельмишановний пане адмірале. Тільки-но