Корона на одну нiч. Надежда Хуменюк

гарненькі, дурненькі, солоденькі й на все готові.

      – Що означає «на все готові»? – здивувався Данило.

      – А те й означає, що їх тільки пальцем помани. От покличу цю вашу німфочку… Ось так-от, одним мізинцем махну – і вона притюпає.

      – Ого! Та ти, виявляється, справжній донжуан! Ану спробуй! Спробуй! – піддражнив Алекса Микита.

      – Ха! Раз плюнути! От хай трохи поспіває, розігріється, розійдеться – і тоді самі побачите.

      – Закладемося? – раптом ожив Семко.

      – А чого, можна й закластися, – стенув плечима Алекс.

      – На скільки? – перепитав Семко.

      – На пляшку шампанського.

      – Сама богиня Наяда, а парі́ лише на пляшку шампанського? – розчаровано присвиснув Микита. – На ящик – і не менше!

      – Даниле, розбивай! Хутко! – смикнув Данила за рукав Семко.

      Данило глянув на стиснуті правиці сперечальників і відвернувся.

      – Ану вас, хлопці… Краще послухаймо.

      – Я розіб’ю! – напросився Микита.

      Ресторанний оркестр із п’яти музикантів, які досі вправлялися в танцювальних ритмах, заграв щось ліричне, радше навіть меланхолійно-сентиментальне. Дівчина заплющила очі й заспівала. Її тендітна фігурка ніяк не вписувалася у цю залу з м’язистими, немов із каменю витесаними чоловічими торсами. Її ніжне сопрано неймовірно дисонувало з огрубілими голосами, що звикли перекрикувати морську стихію. Здавалося, що співачка з’явилася з якогось іншого світу, що сама вона – тільки дивний кольоровий фантом, який чогось заблукав на приморській території Лібави й цілком випадково постав перед підпилими чоловічими компаніями.

      «Іще дівчинка. Років шістнадцять, не більше. Як вона тут опинилася? Хто її відпустив саму, без супроводу, беззахисну, в таке місце?» – подумав Данило. І раптом відчув, як дивний щем пройняв його тіло, прокотився судинами, збуривши кров, і вп’явся у серце. З ним сталося те, що французи називають coup de foudre – удар блискавки. Йому несподівано захотілося вийти на кругле дерев’яне підвищення в кутку зали, впасти на коліна, обхопити руками тоненький стан, відчути під пальцями гнучке дівоче тіло, зазирнути в аквамаринові очі. Хотілося захистити незнайомку, дати в пику комусь із цих осоловілих ґевалів, які роздягали її своїми жадібними голодними поглядами. От якби котрийсь із них наблизився до неї… Якби хтось кинув якесь слівце на її адресу… Якби тільки… Він підвівся, роззирнувся навколо, навіть стиснув кулаки. Але публіка спокійно сиділа за столами, ніхто до дівчини не наближався, ображати її не збирався. Вочевидь, тут її вже знали. Хтось, цілком імовірно, навіть спеціально приходив до ресторанчика, щоб помилуватися юною співачкою, послухати її спів.

      І справді знали, бо щойно вона закінчила пісню, як почулися оплески і схвальне «Браво, Ліндо!» Данило також закричав. Кричав і повторював її ім’я, вигукував його на всі лади в різних голосових регістрах, від високого до низького, немов хотів пізнати, дослідити його – на дотик, на колір,