Смерть на Нілі. Агата Кристи

як же вона змогла поїхати за вами аж сюди?

      – Вона, звичайно, має невеликий дохід, – невпевнено пояснив Саймон. – Десь до двохсот фунтів на рік. Думаю… мабуть, так воно і є, вона продала свій капітал, щоб слідувати за нами.

      – Отже, прийде час, коли вона витратить усі свої ресурси й залишиться ні з чим?

      – Так…

      Саймон неспокійно засовався. Ця думка начебто стривожила його. Пуаро уважно спостерігав за чоловіком.

      – Так, – сказав він. – Неприємна думка…

      Дойл відказав доволі сердито:

      – Що ж, я нічим тут не допоможу, – а тоді додав: – Як вам мій план?

      – Думаю, він може спрацювати. Але, звісно, це відступ.

      Саймон почервонів.

      – Хочете сказати, що ми втікаємо? Так, це правда… Але Ліннет…

      Пуаро подивився на нього, а тоді ледь кивнув.

      – Як ви й кажете, мабуть, це найкращий спосіб. Але пам’ятайте, що мадемуазель де Бельфор не дурна.

      – Я відчуваю, що колись нам доведеться зупинитися та вияснити все до кінця. Її поведінка нелогічна, – похмуро сказав Дойл.

      – Логічна, mon Dieu[19]! – викрикнув Пуаро.

      – Немає причин, через які жінкам не варто було б поводитися розумно, – незворушно промовив Саймон.

      – Дуже часто вони так і поводяться. І це ще більше засмучує, – сухо відповів детектив і додав: – Я також буду на «Карнаку». Це частина мого маршруту.

      – О! – Дойл завагався, а тоді спитав, підбираючи слова з деяким збентеженням: – Це не… не через нас? Тобто я не хотів би думати…

      Пуаро поквапився його запевнити:

      – Зовсім ні. Усе було погоджено ще до того, як я залишив Лондон. Я завжди все планую наперед.

      – Ви не подорожуєте з місця в місце, куди веде вас цікавість? Хіба так не приємніше?

      – Можливо. Але щоб досягти успіху в житті, треба добре продумати всі дрібнички заздалегідь.

      Саймон розсміявся:

      – Гадаю, так поводяться професійні вбивці.

      – Так, але маю визнати, що найдосконаліший та один з найскладніших злочинів на моїй пам’яті було скоєно без зайвих роздумів.

      – На борту «Карнака» ви маєте доконче розповісти нам про ваші справи, – по-хлоп’ячому наполягав Саймон.

      – Ні-ні, жодних розмов, як би це сказати, про роботу.

      – Так, але ваша робота дуже захоплива. Місіс Аллертон теж так думає. Вона жадає отримати шанс на перехресний допит.

      – Місіс Аллертон? Ця чарівна сива жінка, у якої такий відданий син?

      – Так. Вона також буде на «Карнаку».

      – Вона знає, що ви…

      – Звісно, ні, – твердо відповів Дойл. – Ніхто не знає. Я керуюся принципом, що краще не довіряти нікому.

      – Чудовий принцип, я теж ним керуюся. До речі, той третій член вашої компанії, такий високий сивий чоловік…

      – Пеннінґтон?

      – Так. Він подорожує з вами?

      – Незвично для медового місяця, вам не здається? – похмуро спитав Саймон. – Пеннінґтон – американський опікун Ліннет. Ми випадково зустрілися в Каїрі.

      – Ah, vraiment

19

Боже мій (фр.).